UkrEngRus

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

За час свого існування людство безповоротно знищило біля 300 млрд. т кисню, замінивши його шкідливими сполуками, з яких кисень вже не може утворитися.

На Землі приведено у повну непридатність для ведення сільського господарства 1,5 – 2,0 млрд. га раніше родючих ґрунтів.

В результаті антропогенної діяльності температура атмосфери з початку XХ сторіччя зросла приблизно на 2 – 3 градуси за Цельсієм.

Наша цивілізація за станом технологій, можливостями біосфери досягла критичної межі через перенаселеність планети.***

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

В Україні протягом року в атмосферу надійшло 6,7 млн.т забруднюючих речовин, на підприємствах України утворилось 419,2 млн. т небезпечних відходів. З природних водних об’єктів України забрано 14,8 млрд. м3 води, у водойми скинуто 1,7 млрд. м3 забруднених стоків.

Різко знизився загальний рівень здоров’я населення України. У 2015 році  померло 594 тис. 800 осіб, народилось 411 тис. 800 осіб.

Україна віднесена до групи країн з високим рівнем захворюваності на туберкульоз.

В Україні ВІЛ-інфіковані 185 147 осіб, хворі на СНІД 38 455 осіб.***

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

Зростання обсягів нелегальної міграції в Україну становить реальну загрозу для суспільної безпеки. Україна входить у першу п’ятірку країн, де проживають міжнародні мігранти (6,8 млн. осіб).

Нелегальні мігранти здійснюють на території України кримінальні злочини, загострюють санітарно-епідеміологічну ситуацію.

Зростає рівень криміналізації суспільства. В Україні протягом 2015 року виявлено 5 млн. 651 тис. 824 злочина, засуджено 947тис. 983 особи.***

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

В Україні порушуються права і свободи людини. Правоохоронними органами застосовуються необґрунтовані затримання та арешти.

Широко розповсюджене незаконне насильство для отримання зізнання у скоєнні злочину.

Порушуються права власності, зокрема, незаконні захвати земель або іншої власності всупереч закону.

Воєнна доктрина РФ в переліку загроз містить розширення НАТО і нарощування можливостей США та альнсу в цілому..*** У Стратегії Національної безпеки США дії Росії кваліфіковані як агресія що потребує протидії.. *** Росія реформує силові структури: відбувається створення Федеральної служби військ Національної Гвардії на базі Внутрішніх військ МВС, Федеральної міграційної служби та Федеральної служби контролю обігу наркотиків.. *** Глави оборонних відомств країн ЄС погодили новий план оборони і безпеки та домовилися створити новий штаб і спільні сили швидкого реагування.. ***

Бібліотека

Наша бібліотека призначена для слухачів вищих  навчальних закладів, наукових робітників,  державних службовців, а також широкого кола читачів, які цікавляться питаннями трансформації світового устрою та геополітичного суперництва, проблемами глобалізації, міжнародної та національної безпеки, суспільнополітичного та іноваційного розвитку, пошуком шляхів побудови правового демократичного суспільства в Україні.

Правління Асоціації розвитку та безпеки звертається до всіх відвідувачів сайту з проханням надати в електронному вигляди книги, підручники, словники, монографії, публікації, лекції, статті та інші матеріали для формування библіотечного фонду.


Книги

Дослідження

  • There are no translations available.

    cipri

        21 березня 2013 року у прес-центрі Інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна» Центр Разумкова представив «Щорічник СІПРІ 2012: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека».

  • There are no translations available.

    SIPRI YB

    Пер. з англ./Стокгольм. міжнар. ін-т дослідження миру; Укр. центр екон. і політ. досліджень ім. О.Разумкова; Редкол. укр. вид.: Л.Шангіна (головний редактор) та ін. – К.: Заповіт, 2013. – 464с. ISBN 978-966-2050-00-4


          У черговому 43-му випуску Щорічника СІПРІ 2012 викладені інформаційні та аналітичні матеріали досліджень, здійснених Стокгольмським міжнародним інститутом дослідження миру (СІПРІ) з метою сприяння відкритості і прозорості у сферах контролю над озброєннями та роззброєння, а також з питань міжнародної безпеки. Результати досліджень узагальнені за трьома напрямами: безпека і конфлікти; військові витрати та озброєння; нерозповсюдження, контроль над озброєннями та роззброєння, які викладені у відповідних частинах цієї книги.
         Матеріали Щорічника призначені для цивільних і військових фахівців у галузі національної і міжнародної безпеки, міжнародних відносин, міжнародного права, конфліктології, державних службовців, працівників оборонно-промислового комплексу, політологів і журналістів, викладачів і студентів навчальних закладів України.


    Завантажити текст

     

     

     

     

     

     

     

  • There are no translations available.

    research 11


    Introduction

     1.What is the vision for information security in different countries?

    The importance of information security as a strategic issue.

    What do we mean by information security?

    Different perspectives on the issue.

     2.What are the differences between the U.S. and U.K. National Cyber-security Strategies?

    Approaches and Strategic objectives.

    Challenges, threats and threat perceptions.

    Common themes.

     3.International experience in dealing with information security threats and lessons for the Ukraine.

    The U.S. and U.K. policy.

    Government actions to ensure information security in Europe and Worldwide.

    Lessons for Ukraine.

     

    Conclusion

     

    Bibliography

  • There are no translations available.



    виконано групою експертів:

    Андрій Дацюк – к.політ.н., доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ при Президентові України

    Валерій Садовський – голова громадської організації «Асоціація розвитку та безпеки»

    Олексій Полтораков – к.політ.н., радник при дирекції Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України

    Рена Марутян – к.і.н., доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ при Президентові України

     

    Київ 2015


     

    ЗМІСТ

    ВСТУП…………………………………………..............3

    РОЗДІЛ І. Державна політика України в період загострення агресії з боку РФ………………………………………………………...5

    1. Найбільш актуальні загрози……………………….....5

    2. Протидія загрозам національній безпеці……...…...12

    3. Волонтерський рух як один з засобів протидії загрозам національної безпеки….....……..........……..................25

    4. Формування цілісної системи законодавчих актів у сфері НБ України…..................................................................28

    РОЗДІЛ II Деякі аспекти формування безпекової політики в Європі

    (на прикладі Великої Британії та Німеччини)………30

    ВИСНОВКИ...................................................................40

     

     

    ВСТУП

     

    Побудована за роки незалежності система забезпечення НБ України під час  загострення відносин з Російською Федерацією виявила свою слабкість. Не підготовленими до російської агресії виявились як суб’єкти забезпечення національної безпеки так і законодавча основа їх діяльності. Серед головних причин, які призвели до низької ефективності системи забезпечення національної безпеки України, на наш погляд, слід звернути увагу на такі:

    -  система забезпечення національної безпеки України будувалась на основі застарілої радянської системи, з використанням її складових (радянської армії, міліції,  КДБ, прикордонних військ, які залишились Україні у спадок від СРСР), радянського законодавства і досвіду її функціонування у минулому столітті в умовах двополярного світу;

    - формування системи забезпечення національної безпеки України відбувалось  під тиском світових та регіональних лідерів, які виходили з власних національних інтересів, а не інтересів України (вимоги до України стосовно відмови від ядерної зброї без надання їй дієвих гарантій безпеки);

    - політичне керівництво України протягом всього періоду незалежності нашої держави формально ставилось до захисту національних інтересів (виконання законодавства з питань національної безпеки, Стратегій НБ не організовувалось), воно й не докладало необхідних зусиль для формування і розвитку системи забезпечення національної безпеки України (хронічне недофінансування програм розвитку складових сектору безпеки з кожним роком погіршувало їх стан і вело до поширення корупції та повного занепаду);

    -           багатовекторна зовнішня політика в умовах цілеспрямованого  поглиблення розбіжностей у політичних орієнтаціях населення за регіональним принципом і налаштованість представників політичного керівництва держави на реалізацію власних, корпоративних, а не національних інтересів сприяли відцентричним тенденціям і неготовності системи забезпечення національної безпеки до протидії загрозі сепаратизму

    - незавершеність формування і, як наслідок, неспроможність самої системи забезпечення національної безпеки України до аналізу безпекового середовища та своєчасного виявлення  загроз, а також значний вплив на керівництво суб’єктів забезпечення національної безпеки України з боку іноземних спецслужб приводить до вироблення помилкових управлінських рішень з питань забезпечення національної безпеки.

    Перерахованих причин низької ефективності системи забезпечення національної безпеки України достатньо для того щоби ініціювати питання про її докорінне реформування починаючи від створення моделі  її функціонування та формування цілісної системи законодавчих актів у сфері національної безпеки і оборони України. Для того щоб якісно виконати таку роботу необхідно перш за все провести детальний аналіз стану політики забезпечення національної безпеки України, зосередивши увагу в першу чергу на її формування і реалізацію  протягом найбільш гострого періоду 2014 – 2015 років.


     

    РОЗДІЛ І. Державна політика України в період загострення агресії з боку РФ.

    1. Найбільш актуальні загрози

    Формально, на початок агресивних дій РФ у відповідь на повалення проросійського правлячого режиму Віктора Януковича, загрози національній безпеці були відображені у Законі України «Про основи національної безпеки України» та в Стратегії національної безпеки затвердженої Указом Президента України від 12 лютого 2007 року № 105 (в редакції Указу Президента України від 8 червня 2012 року № 389/2012). Деякі з них залишаються актуальними і на теперішній час, але ключовими загрозами виявились не ті що прогнозувались фахівцями і політиками відповідальними за забезпечення національної безпеки України, тому й безпекова політика формувалась не правильно.

    Перш за все помилковим було рішення щодо позаблокового статусу України, яке було прийняте на підставі невірної оцінки загроз у воєнній сфері. Воєнна доктрина України, що введена Указом Президента України від 8.06.2012 року, як виявилось, не відповідала воєнно-політичній обстановці, не вказувала на джерела, масштаби і характер загроз у воєнній сфері. А відтак – невірно визначила шляхи підготовки держави до збройного захисту та застосування воєнної сили. Зокрема в розділі II. Воєнно-політична обстановка та характерні риси сучасних воєнних конфліктів в п. 13 вказано – «Ураховуючи тенденції та умови розвитку воєнно-політичної обстановки у світі, Україна вважає, що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна проти неї, в середньостроковій перспективі є малоймовірною.» 

    Розв’язання агресії Російською Федерацією проти України відкрило очі на реальні загрози у воєнній сфері, а саме:

    - криза існуючої системи міжнародної безпеки, поширення практики погроз силою та безкарне застосування військової сили окремими державами для реалізації власних інтересів  у міжнародних відносинах (досить згадати про недавні війни в Афганістані, Іраку, колишньої Югославії, Чечні, Грузії та інші чисельні військові операції в різних куточках світу);

    - прискорення мілітаризації Російської Федерації, розміщення нових систем озброєнь на територіях суміжних з Україною держав, нарощування угруповань військ, що порушує існуюче співвідношення сил; (значне збільшення витрат на оборону в РФ починаючи з 2004 року, створення системи ПРО поблизу західного кордону України та значне нарощування угруповань військ РФ поблизу північного та східного кордону України);

    - законодавче закріплення Російською Федерацією можливості застосування воєнної сили за межами Російської Федерації та грубе втручання у внутрішні справи сусідніх суверенних держав;

    - створення угруповання військ  Російської Федерації на тимчасово окупованій території півострова Крим, розпалювання збройного конфлікту у східних регіонах України;

    -                     гібридна війна Російської Федерації проти України;

    -                     діяльність на території України проросійських незаконних воєнізованих формувань, диверсійних і терористичних груп;

    - невідповідність існуючим загрозам у воєнній сфері структури, чисельності і озброєння Збройних Сил України та інших військових формувань;

    - недостатній загальний рівень боєздатності Збройних Сил України та інших військових формувань,  їх незадовільне матеріально-технічне забезпечення і фінансування.

    Неспроможність Державної прикордонної служби України у кризовий період забезпечити охорону українсько-російського кордону вказала на актуальні загрози у сфері безпеки державного кордону:

    - відсутність демаркації державного кордону України з Російською Федерацією, Республікою Білорусь та Республікою Молдова;

    - недостатнє облаштування державного кордону України та врегулювання правових засад забезпечення його режиму;

    - недостатній рівень контролю та охорони державного кордону України;

    - використання кордону України для поширення тероризму, наркоторгівлі, незаконного ввезення зброї в Україну, забезпечення транснаціональної організованої злочинності;

    - поширення практики провокування конфліктних ситуацій на кордоні, у тому числі збройних;

    - поширення нелегальної міграції, недосконалість державної політики у сфері міграції;

    - недостатня підготовка і матеріально-технічне забезпечення частин і органів управління Державної прикордонної служби України та низький рівень їх взаємодії з іншими силовими органами до захисту кордону від проникнення терористичних та розвідувально -диверсійних угрупувань з території суміжних держав.

    У сфері державної безпеки значно активізувались такі загрози як:

    - розвідувально-підривна діяльність спеціальних служб Російської Федерації;

    - посягання на державний суверенітет і територіальну цілісність України з боку Російської Федерації;

    -                     було поставлено на регулярну основу незаконне ввезення в Україну, військової техніки, зброї, боєприпасів, вибухових речовин з території РФ для забезпечення її військових підрозділів, незаконних збройних формувань та сепаратистів.

    -                     залишились гострими  загрозами корупція в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організована злочинна діяльність.

    У внутрішньополітичній сфері ключовими загрозами є:

    -                     сепаратизм в окремих регіонах  України (східні, південні області, Закарпаття);

    -                     спроби розколу України шляхом її федералізації

    -                     згортання демократичних процесів і спроби використання державних силових структур з метою тиску на політичних опонентів;

    -                     радикалізація суспільства, що сприяє поширенню ідей політичного екстремізму;

    -                     гальмування реформ і політична корупція  сприяють зростанню суспільного невдоволення та зменшення рівня легітимності сучасного правлячого режиму;

    -                     порушення політичних прав та свобод громадян України, зокрема у формі фальсифікації результатів виборів;

    -                     корумпованість в системі правоохоронних органів та проведення судової реформи не в інтересах громадян, а відповідно до вузькокланових політичних інтересів має наслідком відсутність дієвих механізмів попередження зростання суспільного невдоволення до критичного рівня та  стабілізації політичної системи суспільства;

    -                     загострення етнічних і релігійних протиріч в напрямі набуття ними форми етнічних та міжконфесійних конфліктів;

    -                     втрата Україною  суверенітету над автономною республікою Крим і окремими районами Донецької і Луганської областей;

    -                     активне втручання фінансово-промислових груп у політичний процес і спроби деяких із них створити власні воєнізовані формування посилює загрозу незаконного захоплення політичної влади шляхом здійснення державного перевороту.

    У зовнішньополітичній сфері до загроз належать:

    -                     втручання у внутрішні справи України з боку іноземних держав з метою обмеження її суверенітету;

    -                     територіальні претензії до України з боку Російської Федерації, анексія півострова Крим, спроба створити на території України підконтрольні Кремлю нові політичні утворення;

    -                     перетворення України на буферну державу з розколотим суспільством в умовах нової «холодної війни»;

    -                     міжнародний тероризм;

    -                     воєнно-політична нестабільність у Чорноморсько-Каспійському регіоні, що значною мірою є наслідком агресивної форми зовнішньої політики Російської Федерації.

    У соціальній сфері:

    -                     невдоволеність суспільних груп у «буксуванні» реформ, які анонсувала влада після революції Гідності, як наслідок порушення моральної рівноваги у населення країни, що може виражатися у хронічних втомах, депресіях чи суїцидах і призводить до соціального виплеску накопленої негативної енергії на інших.

    -                     ріст рівня безробіття в Україні та зменшення рівня життя населення;

    -                     повернення з зони АТО великої кількості молодих чоловіків з військовою підготовкою, які можуть стати об’єктами найму кримінальних і екстремістських структур;

    -                     обіг незареєстрованої зброї у країні, особливо серед соціально-невдоволених груп населення, що створює передумови незаконного придбання і застосування зброї.

    В гуманітарній сфері

    - потужна пропагандистська кампанія РФ: знищення базових контентів національної історичної пам’яті, нівелювання її як важливої складової національної єдності, консолідації суспільства та влади;

    - створення політтехнологами РФ та активне розповсюдження історичних міфів антиукраїнського характеру, зорієнтовані на дискредитацію українських національних героїв та видатних постатей минулого, знищення історичних традицій українського народу і зведення його до категорії т.зв. “неісторичних народів”;

    - низька довіра національним ЗМІ, що не об’єктивно висвітлюють  ситуацію в країні, обслуговують політико-олігархічні уподобання.

    В Інформаційній сфері:

    - недосконалість галузевої нормативно-правової бази;

    - недостатня розвиненість національної інформаційно-комунікаційної інфраструктури;

    - гострий брак системної, комплексної та ефективної державної політики щодо забезпечення інформаційної безпеки, громіздка й непродуктивна система державного управління та регулювання даної сферою.

    - відсутність механізмів здійснення інформаційно-психологічних операцій (ІПСО), системи активного кіберзахисту інформаційного простору країни, якій призваний діяти не тільки в цілях захисту, а й як простір асиметричної відповіді агресору;

    -                інформаційна війна Російської Федерації проти України;

    -                концентрація загальнодержавних ЗМІ в руках олігархічних, фінансово-промислових кіл;

    -                спроби дезінформації громадян України, використання проти них інформаційно-психологічних маніпулятивних технологій

    В економічній сфері:

    -                     енергетична залежність України від Російської Федерації;

    -                     монополізації стратегічних галузей національної економіки російським капіталом;

    -                     торговельно-економічна війна проти України;

    -                     олігархізація української економіки і перешкоджання розвитку малого й середнього бізнесу;

    -                     здійснення силового тиску на суб’єктів підприємницької діяльності в політичних та корупційних цілях.

    В екологічній сфері ключовими загрозами є:

    -                     погіршення екологічної ситуації в зоні бойових дій на території Донецької і Луганської областей;

    -                     недостатня ефективність подолання екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи;

    -                     значний антропогенний та техногенний вплив на оточуюче природнє середовище й неефективність заходів, спрямованих на попередження його забруднення;

    -                     значний обсяг відходів виробництва та споживання і неналежний рівень їх вторинного використання, переробки та утилізації;

    -                     недостатній рівень готовності сил єдиної державної системи цивільного захисту населення і територій до реагування на надзвичайні ситуації різного характеру, що можуть негативно вплинути на екосистему України.

    У науково-технологічній сфері до загроз віднесено:

    -           відтік наукових кадрів з України в зарубіжні держави (продовження фактичної «викачки мізків»);

    -           критичний рівень науково-технологічного відставання України від провідних держав світу;

    -           проведення непродуманих освітніх реформ, результатом яких може стати зникнення ряду наукових шкіл, зниження якості вищої освіти, падіння рівня науково-технологічного розвитку України.

    Підсумовуючи весь спектр загроз НБ України в цей період слід зазначити, що майже всі вони виходили від РФ та були направлені на перешкоджання зближення України з ЄС. РФ йшла на це свідомо, втрачаючи свій міжнародний імідж, не зважаючи на багаточисельні жертви і економічні втрати.

    Причиною виникнення цих загроз, в першу чергу, стала слабка, непослідовна політика нашої державної влади протягом всього періоду розбудови незалежної України, корумпованість політичної еліти та її нездатність до управління державою.

     

               2.  Протидія загрозам національній безпеці

    Різке загострення безпекової ситуації в Україні та розгортання агресії з боку РФ потребувало негайного вжиття заходів з реалізації безпекової політики і виконання функцій суб’єктами забезпечення національної безпеки. Нажаль початковий період реагування на кризову ситуацію продемонстрував розгубленість і неспроможність державної влади та силових структур до виконання своїх завдань.

    Верховна Рада України 7 скликання в цей період почала терміново приймати рішення у сфері національної безпеки, які вже не могли попередити загрози або  суттєво вплинути на них.

    Так 22.02.2014 у Верховній Раді була зареєстрована постанова про запобігання проявам сепаратизму та іншим посяганням на основи національної безпеки України (№4183). На той час прояви сепаратизму, як наслідок непослідовної зовнішньої політики України, вже набирали обертів в АРК, на сході і півдні України і запобігти їм не вдалося. Сепаратизм сприяв російським спецслужбам в окупації АРК та частини території Донецької і Луганської областей. Зареєстрована 11.03.2014 Постанова про Заяву Верховної Ради України у зв'язку з зупиненням дії рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 6 березня 2014 року про проведення 16 березня 2014 року загальнокримського референдуму (№4388), а також Постанова про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим (№4461) від 15.03.2014 не зупинили процес анексії Російською федерацією території кримського півострова.

      28.02.2014 на розгляд ВРУ був внесений проект Постанови про звернення Верховної Ради України до держав-гарантів відповідно до Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (№4306). З часом стало зрозумілим, що цей Меморандум не міг гарантувати нам територіальну цілісність оскільки не містив будь яких конкретних зобов’язань держав-гарантів крім поваги до незалежності, суверенітету та існуючих кордонів України. Погроза силою та безкарне застосування військової сили РФ проти України для реалізації власних інтересів  у міжнародних відносинах яскраво засвідчили кризу існуючої системи міжнародної безпеки. Такими ж недостатньо ефективними були Постанова про Звернення Верховної Ради України до держав-гарантів безпеки України (№4390) від 11.03.2014, Постанова про Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй (№4418) від 13.03.2014.

    Наростаючі загрози у воєнній сфері вимагали від Верховної Ради України прийняття рішень щодо реанімації збройних формувань держави. Мабуть першим практичним кроком в цьому напрямку став  Закон про Національну гвардію України від 13.03.2014. Відновлення, раніше розформованої Національної гвардії, ще раз красномовно говорить про непослідовність нашої державної політики у сфері національної безпеки.

    В подальшому ВРУ була вимушена приймати не упереджувальні, а оперативні рішення  відповідно до змін воєнно-політичної обстановки. Так 17.03.2014 був зареєстрований проект Закону про затвердження Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" (№4466), проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо служби у військовому резерві (№2591). 20.03.2014 - Проект Закону про забезпечення прав і свобод громадян на тимчасово окупованих територіях України (4473), Проект Закону про окуповану територію - Автономну Республіку Крим (4497), 25.03.2014 зареєстровано Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення матеріально-фінансового забезпечення обороноздатності держави (4491), Проект Постанови про додаткові заходи щодо зміцнення обороноздатності України у зв'язку з агресією Російської Федерації (4519).

    В цілому політичне регулювання у сфері національної безпеки в період розгортання російської агресії  було інтенсивним але відставало на кілька кроків від дій агресора тому - малоефективним. Найбільш плідною можна назвати роботу із залучення міжнародної спільноти до протистояння російській агресії. Про це свідчать постійні звернення ВРУ до міжнародних організацій. 25.03.2014 -  Постанова про Звернення Верховної Ради України до Генеральної Асамблеї ООН та Ради Безпеки ООН (4520), Постанова про Звернення Верховної Ради України до Організації з Безпеки та Співробітництва в Європі (4521), Постанова про Звернення Верховної Ради України до Ради Європи (4522).

    Першою спробою Верховної Ради України систематизувати політичне регулювання у сфері НБ України стала коаліційна угода, укладена учасниками коаліції депутатських фракцій 8 скликання, до складу якої увійшла більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради Україні. Направлена вона була на проведення реформ у державі і в першу чергу в  системі національної безпеки і оборони. Учасники коаліції запевнили: «Ми підвищимо обороноздатність держави, реформуємо Збройні сили у відповідності до сучасних вимог та досвіду, набутого у ході АТО, а також будемо розвивати оборонно-промисловий комплекс для максимального задоволення потреб армії та виходу на зовнішні ринки».

    В розділі «Реформування системи забезпечення національної безпеки і оборони» угодою передбачалось:

    1. Розробка та прийняття нових редакцій Стратегії національної безпеки та Воєнної доктрини з урахуванням змін у воєнно-політичній обстановці довкола України. Розроблення та внесення змін до законів України Про засади внутрішньої і зовнішньої політики та Про основи національної безпеки України.

    2. Запровадження в державі системи стратегічного планування та прогнозування з метою запобігання загрозам національній безпеці та визначення порядку дій у кризових ситуаціях, яка б об’єднала у єдиний комплекс заходи політичного, воєнного, економічного, інформаційного та іншого характеру.

    3. Реформування всієї системи мобілізаційної підготовки та мобілізації України з урахуванням особливостей збройної агресії в сучасних умовах.

    4. Створення взаємоузгодженої державної системи інформаційної безпеки та розроблення і прийняття Концепції інформаційної безпеки.

    5. Оптимізація структури розвідувальних органів України. Підвищення їхніх оперативних можливостей.

    6. Розроблення та внесення змін до Закону України Про очищення влади з метою встановлення окремого механізму проведення заходів з очищення влади в розвідувальних органах.

    7. Встановлення мінімального рівня видатків на оборону в розмірі не менше 3% обсягу ВВП.

    Не зважаючи на те, що розробка та прийняття нових редакцій Стратегії національної безпеки та Воєнної доктрини не відносяться до компетенції Верховної Ради України ці документи, хоча і з великим запізненням, були розроблені і затвердженні Указами Президента України.

    Що стосується запровадження в державі системи стратегічного планування та прогнозування, реформування всієї системи мобілізаційної підготовки та мобілізації України, створення взаємоузгодженої державної системи інформаційної безпеки та розроблення і прийняття Концепції інформаційної безпеки, оптимізації структури розвідувальних органів України, підвищення їхніх оперативних можливостей, розроблення та внесення змін до Закону України «Про очищення влади» з метою встановлення окремого механізму проведення заходів з очищення влади в розвідувальних органах, встановлення мінімального рівня видатків на оборону в розмірі не менше 3% обсягу ВВП, то в цих питаннях ВРУ поки не зареєструвала відповідних законопроектів. Через рік після укладання Коаліційної угоди можна стверджувати, що вона провалена в частині реформування системи забезпечення національної безпеки і оборони.

    Єдиним виконаним з цього переліку заходів є - розроблення та внесення змін до Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України», але ці зміни стосувалися лише відмови від позаблокового статусу України.

    Решта заходів, передбачених угодою з питань Реформування Збройних Сил України, Реформи оборонно-промислового комплексу, Оптимізації Національної гвардії України, Оптимізації Служби безпеки України та Статусу тимчасово окупованих і тимчасово непідконтрольних територій теж залишаються не реалізованими.

    Але слід звернути увагу на те, що всі ці заявлені ініціативи не відносяться до повноважень Парламенту, що є свідченням непрофесіоналізму і безсистемного підходу до формування політики національної безпеки України. Будь якого системного підходу до формування взаємопов’язаних законодавчих актів у сфері НБ парламентська більшість не продемонструвала!

    Не менш цікавим є й План законодавчого забезпечення реформ в Україні, схвалений Постановою Верховної Ради України від 4 червня 2015 року № 509 –VІІІ. Так  РОЗДІЛ ІІ. Реформа системи національної безпеки та оборони містить наступні ініціативи з розробки законопроектів:

    П. 53. Про внесення змін до Конституції України щодо функцій Збройних Сил України, а саме "…на Збройні Сили України мають бути покладені функції не лише із забезпечення оборони держави, а й їх участі у захисті конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності України у мирний час і в особливий період". Прикро, але парламентарі не знають, що функції Збройних Сил України визначаються в  законі про оборону а не  в Конституції України, покладання на ЗСУ функції їх участі у захисті конституційного ладу суперечить самій Конституції України.

    П. 54. Про національну безпеку України (конституціональний закон). Зокрема передбачається визначити  Національні та геополітичні інтереси України у сфері національної безпеки. А де життєво важливі інтереси людини, суспільства, держави? Що захищати треба? Далі по тексту є зовсім дивні і незрозумілі пропозиції щодо Переліку індикативних показників та критеріїв оцінювання дій суб’єктів забезпечення національної безпеки України, Нових загроз національній безпеці України та Нових суб’єктів забезпечення національної безпеки України, Повноваження військового кабінету, Об’єднаний комітет розвідки, Сили спеціальних операцій …

    П. 55. Про внесення змін до Закону України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України" (нова редакція). Включення пункту який вже виконано - "…скасування позаблокового статусу України, відновлення політичного курсу на інтеграцію до Євроатлантичного безпекового простору та набуття членства в Організації Північно-Атлантичного договору …

    П.56. Про оборону та Сили оборони України. Зміст цього проекту дивує такими пропозиціями як - Сили Національного ополчення, Недержавні військові формування, волонтерські об’єднання,  Товариство сприяння обороні України.

    Можна прокоментувати й решту пунктів цього Плану законодавчого забезпечення реформ в Україні, але вже зрозуміло, що будь якого системного, професійного підходу до реформування системи національної безпеки в ньому немає.

     Щодо дій РНБО України в період загострення агресії з боку РФ.

    Аналіз, прийнятих нею в цей період рішень, свідчить про те, що вони носили швидше оперативний ніж упереджуваний характер.   Так у відповідь на рішення Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації щодо використання збройних сил Російської Федерації на території України Рада національної безпеки і оборони України 1 березня 2014 року прийняла рішення щодо приведення Збройних Сил України та інших військових формувань у бойову готовність ПОВНА, забезпечення посиленої охорони об'єктів енергетики та критичної інфраструктури, виділення необхідних фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів для належного забезпечення суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів України. Слід зазначити, що виконання цих заходів потребує певного часу (біля 2 тижнів),  а так звані російські «зелені чоловічки» вже в ніч на 27 лютого 2014 захопили будівлю Верховної ради і Ради міністрів Криму, 28 лютого 2014 року - сімферопольський аеропорт та будівлю ТРК «Крим». 1 березня 2014 року була захоплена  поромна переправа Крим — Кавказ із української сторони. До 11 березня 2014 ними були заблоковані майже всі військові частини Збройних Сил України на території півострова Крим.

    В наслідок несвоєчасного реагування на загрозу втрати контролю над територією АРК  23 березня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України була вимушена прийняти рішення «Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів України з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя в інші регіони України».

    Поширення сепаратистських настроїв на сході і півдні материкової частини України поставило під загрозу втрату контролю і над цими територіями, тому вже 13 квітня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення  "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України".

    Можна сказати, що з цього часу державна політика із забезпечення національної безпеки почала корегуватись з урахуванням оцінок та прогнозів щодо загроз в ключових сферах.  Так 28 квітня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення "Про стан забезпечення енергетичної безпеки у зв'язку з ситуацією щодо постачання природного газу в Україну", а також рішення "Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України".

    Зокрема, оцінивши витоки проявів сепаратизму в Україні, Рада національної безпеки і оборони України зазначила, що Російська Федерація поширює недостовірну, неповну, упереджену інформацію про Україну, через що намагається маніпулювати суспільною свідомістю в Україні та за її межами. Відповідним указом Президента були поставлені завдання суб’єктам забезпечення безпеки в інформаційній сфері. Нажаль більшість із них залишається не виконаною і на цей час.

    З метою нарощування зусиль зі стабілізації ситуації в Україні та унеможливлення проведення з боку Російської Федерації диверсійно-розвідувальної і підривної діяльності, спрямованої на створення приводу для введення на територію України регулярних військ Росії, Рада національної безпеки і оборони України 5 травня 2014 року запропонувала виконуючому обов'язки Президента України, Голові Верховної Ради України прийняти в установленому порядку рішення про часткову мобілізацію.

    Рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року "Про заходи щодо підвищення ефективності планування в секторі безпеки і оборони" нарешті було зупинено виконання заходів Державної комплексної програми реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року, затвердженої Указом Президента України від 2 вересня 2013 року № 479, яка вже не відповідала реальним загрозам у воєнній сфері. З огляду на нагальну необхідність реалізації комплексу завдань щодо нейтралізації існуючих загроз національній безпеці України та з метою забезпечення ефективного використання наявних державних ресурсів Рада національної безпеки і оборони України поставила завдання Кабінету Міністрів України:

    організувати у місячний строк проведення комплексного огляду сектору безпеки і оборони України з використанням можливостей Спільної робочої групи Україна - НАТО з питань воєнної реформи високого рівня; (до цього часу не завершено)

    забезпечити у тримісячний строк перегляд положень основних документів оборонного планування з урахуванням зміни воєнно-політичної обстановки (відпрацьовано частково лише через рік).

    Оцінивши масштаби воєнної загрози з боку РФ та створених нею терористичних угруповань на сході України, низький рівень готовності сектору безпеки і оборони України до відбиття агресії, а також недопущення подальшої ескалації насилля та з метою мирного врегулювання ситуації,  16 червня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення «Про План Президента України з мирного врегулювання ситуації у східних регіонах України». Одночасно вживались заходи з укріплення обороноздатності держави. 27 серпня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення "Про заходи щодо удосконалення державної військово-технічної політики", 28 серпня 2014 року - "Про невідкладні заходи щодо захисту України та зміцнення її обороноздатності".

    Всі наступні рішення Ради національної безпеки і оборони України, очолюваної Президентом України, на наш погляд, були достатньо оперативними і відповідали умовам воєнно-політичної обстановки, але  перша оприлюднена комплексна оцінка загроз національній безпеці України в сучасних умовах прозвучала у звернені Президента України Петра Порошенка під час урочистого відкриття Верховної Ради VIII скликання "Про внутрішнє та зовнішнє становище України".  Як вона вплинула на процес законодавчого забезпечення діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки України? Виявляється ні ВРУ, ні апарат РНБО, ні КМУ не поспішали з корегуванням законодавства у відповідь на різке загострення безпекової ситуації. Лише в травні 2015 була затверджена Стратегія національної безпеки України, а у вересні 2015 нова редакція Воєнної доктрини України. Системо утворюючий, основний закон у сфері НБ, ЗУ «Про основи національної безпеки України» і на цей час не опрацьований у відповідності до сучасних суттєвих змін у цій сфері.

    Вважаємо за необхідне звернути увагу й на реалізацію політики національної безпеки органами виконавчої влади на початок та в ході розгортання російської агресії проти України.

    Органи державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органи місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки виявились не підготовленими до переведення з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії. Їх дії у перші місяці протистояння агресії характеризуються розгубленістю та бездіяльністю. Саме тому головну роль у стримуванні збройної агресії в цей період  відіграли добровольчі формування, а їх продовольче і матеріально-технічне забезпечення здійснювали волонтери.

    Аналізуючи, зокрема, виконання повноважень КМУ, які визначені в ЗУ Про оборону України, а також актів Президента України у сфері національної безпеки і оборони, слід зазначити про наявність великих проблем навіть у  питанні вдосконалення законодавства, яке не потребує додаткових коштів. 

    Достатньо навести приклади щодо невиконання деяких рішень РНБО:

    Указ Президента України № 744/2014 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 серпня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо захисту України та зміцнення її обороноздатності" - в частині що стосується завдань визначених КМУ:

    п. 2) у місячний строк:

    а) розробити та внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроекти щодо:

    упровадження системи формування проекту основних показників державного оборонного замовлення на трирічний період та затвердження їх Кабінетом Міністрів України протягом місяця з дня набрання чинності Закону України про Державний бюджет України на відповідний рік;

    функціонування фінансової системи України в особливий період;

    створення та виробництва озброєння і військової техніки в Україні;

    державної підтримки підприємств оборонно-промислового комплексу;

    військово-технічного співробітництва з іноземними державами.

    П. 3) у двомісячний строк:

    а) подати на розгляд Ради національної безпеки і оборони України проект нової редакції Воєнної доктрини України; (виконано лише через рік)

    г) розробити та внести для розгляду Радою національної безпеки і оборони України і наступного подання Президентові України пропозиції щодо внесення змін до законодавства з питань національної безпеки, зокрема Законів України "Про основи національної безпеки України", "Про оборону України", "Про організацію оборонного планування", "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави", "Про військовий обов'язок і військову службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", "Про контррозвідувальну діяльність", "Про правовий режим воєнного стану", "Про здійснення державних закупівель", "Про правовий режим надзвичайного стану", "Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання", Кримінального процесуального кодексу України, виходячи з необхідності зміцнення обороноздатності України.

    Більшість цих завдань до цього часу не виконана. Як показує аналіз законодавчих ініціатив КМУ у сфері національної безпеки і оборони вони були направлені в основному на вирішення не системних завдань а поточних проблем.

    Аналізуючи політику України у сфері НБО у 2014-2015 роках, слід згадати й про утворену в цей період Національну раду реформ.

    Національна рада реформ була створена для визначення пріоритетів у реформах, прийняття політичних рішень про зміст реформ та координації процесу реформування. До складу Національної ради входять ключові особи, що приймають рішення в країні: Президент, Прем’єр-міністр та Голова Верховної Ради України, міністри Кабінету Міністрів України, голови комітетів Верховної Ради України, представники громадянського суспільства.

    Нещодавно національна рада реформ відзвітувала про свою діяльність за 9 місяців роботи. Що в цьому звіті з питань реформування системи національної безпеки та оборони?

    Що вдалося досягнути:

    • Україна відмовилась від позаблокової політики і відновила курс на євроатлантичну інтеграцію.

    • Схвалено нову Стратегію національної безпеки України і Воєнну доктрину. Розпочато розробку нової редакції Закону України «Про основи національної безпеки України».

    • Розроблено Концепцію реформування сектору безпеки і оборони, розпочато розробку Закону «Про планування в секторі оборони і безпеки України». Створено Головний ситуаційний центр України, розпочато створення мережі ситуаційних центрів органів сектору безпеки і оборони України.

    • Розпочато розробку нового законодавства і відповідних програмних документів.

    • Створено Об’єднаний комітет з питань розвідувальної діяльності при Президентові України, розпочато опрацювання нової Національної розвідувальної програми, розпочато опрацювання відповідних програмних документів.

    • Розпочато опрацювання відповідних програмних документів щодо парамілітарних формувань.

    • Здійснюється перегляд системи мобілізаційної підготовки та мобілізації з урахуванням набутого досвіду проведення часткової мобілізації протягом 2014- 2015 років.

    • У рамках переходу до нової функціональної структури Збройних Сил України формуються сили спеціальних операцій Збройних Сил України.

    • Розроблено проект Указу Президента України про новий військово-адміністративний поділ території України. (очікується затвердження).

    • Розпочато розроблення Морської доктрини.

    • Розпочато, але не доведено до кінця створення ситуаційних центрів.

    Що не вдалося:

    • Не розпочато інституційну реформу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.

    • Надто повільно здійснюється перегляд засад територіальної оборони України, що передбачає активне залучення громадських військово-патріотичних сил. Необхідні дії зараз, щоб надолужити (прискорити) прогрес у реформі:

    • Необхідно прискорити реформу збройних сил та збільшити довіру до них.

    Виконано 55% завдань на 2015 рік.

    Перш за все хочеться відмітити, що перелік зазначених заходів багато в чому повторюється у вже згаданій раніше коаліційній угоді.  На багато завищено відсоток виконання завдань за рахунок недовиконаних. Але суть не в цьому. Майже всі заплановані реформи стосуються зміцнення оборони держави. Національна рада реформ повинна пам’ятати, що система національної безпеки включає в себе також сукупність взаємопов’язаних підсистем політичної, економічної, соціальної і гуманітарної безпеки. Але ми не бачимо завдань направлених на їх реформування.

    Слід звернути увагу на внутрішні перешкоди на шляху підвищення рівня забезпечення національної безпеки України. Перед усім слід звернути увагу на вибірковий, не у повній мірі продуманий характер реформ, всеохопне явище корупції, що перешкоджає їх реалізації. Так, в Україні відбуваються адміністративно-територіальна реформа та реформування системи судочинства. Проте Україні так і не вдалось позбутись практики вибіркового правосуддя та використання силових структур сектору безпеки у власних політичних цілях з метою тиску на політичних опонентів. Інститути права та правоохоронні органи, діяльність яких у контексті забезпечення політичної стабільності в розвинених демократичних державах можна порівняти із запобіжними клапанами, котрі повинні зменшувати рівень тиску суспільного невдоволення на політичну систему, не працюють належним чином. У результаті  формується критична маса людей, невдоволених існуючим станом справ. Громадян, котрі не довіряють органам державної влади, правоохоронним органам, отримують потужний мотив до силового повалення правлячого режиму. Саме у такий спосіб втратив владу Віктор Янукович, котрий фактично очолював корумповану систему державних органів, діяльність яких обслуговувала вузькокланові інтереси, а не потреби громадян. У результаті рівень довіри серед населення до правоохоронних органів становив 6,2%,  а частка тих, хто  не довіряв Віктору Януковичу становила 69%, що сприяло виникненню революційної ситуації. І на сьогодні реформа судочинства сприяє тому, що судді будуть залежними від політичної кон’юнктури, президента чи Ради правосуддя, а не від місцевих громад, законні права яких мають відстоювати суди (не вводиться механізм вибору суддів першого рівня представниками місцевих громад). Навіть у реформуванні системи МВС, що пов’язана з «очищенням» переважно середньої та нижчої ланки кадрового складу в процесі формуванням національної поліції, відсутні заходи по соціальній і професійній адаптації звільнених співробітників. Це десятки тисяч колишніх міліціонерів та членів їх сімей. Жодних дієвих програм по їх перепідготовці та працевлаштуванню не реалізується. Частина з цих людей може поповнити ряди організованої злочинності. Маючи навики оперативної роботи, володіння вогнепальною зброєю та правову підготовку ці на сьогодні соціально незахищені люди можуть ускладнити криміногенну ситуацію.

    Всі вище наведені приклади з реалізації державної політики у сфері національної безпеки та напрямки реформування системи національної безпеки України свідчать про значну увагу питанням обороноздатності, як найбільш актуальним на цей час, але залишають поза увагою деякі питання інших складових національної безпеки, що також впливають на її забезпечення. Це викликає потребу у кваліфікованому проведенні всебічного аналізу діючого законодавства та запланованих заходів з його реформування.

     

    3. Волонтерський рух як один з засобів протидії загрозам національної безпеки

    В Україні діють закони, що опосередковано регулюють дану сферу діяльності: "Про благодійні організації" та "Про волонтерську діяльність". Але, в цілому, діяльність волонтерів, за визначенням, уся нелегальна.

    В сучасній Україні існують небезпеки щодо волонтерської діяльності та недосконалість вітчизняного законодавства у сфері волонтерської діяльності.

    • ØБільшість волонтерів працюють на базі благодійних фондів, де у програмі діяльності фонду треба чітко прописувати види діяльності, чітко формулювати під які потреби збиралися гроші або речі та дотримуватися цільового використання коштів та ресурсів. Якщо гроші збирали на одяг, то не можна за них купувати тепловізор. Тому дуже важливо максимально докладно розписувати програми фондів.
    • ØБлагодійний фонд, за законом, має право використовувати 20% зібраних за рік коштів для адміністративних потреб (утримання фонду, зарплати). Бажано не використовувати всі 20% (або взагалі їх не використовувати). Якщо потім буде виявлено нецільове використання коштів (що цілком можливо при активній діяльності або коли з'являються якісь специфічні запити від одержувачів допомоги), то під ці витрати можна обґрунтувати спірні операції.
    • ØНеобхідно оформляти відносини з донорами коштів і передбачати, що фонд має право використовувати пожертвування на свій розсуд.
    • ØЗа вітчизняним законодавством, для фінансової звітності необхідним є наявність на куплених волонтерами речах бирок "Гуманітарна допомога. Не для продажу". Практично на кожній парі шкарпеток і трусів. Але вартість бирок перевищуватиме вартість виданої допомоги. Що зробить нашу діяльність, м'яко кажучи, безглуздою. Якщо при перевірці контрольні органи виявлять відсутність бирок, то все, що є на складі, буде описане, оцінене й зараховане як прибуток волонтерського фонду, із якого він повинен буде сплатити податки.

    Таким чином, АТО стала лакмусовим папірцем для системи матеріально-технічного забезпечення національної безпеки, яка з початком військових дій показала свою неспроможність виконувати покладені на ней функції й ефективно забезпечувати ЗСУ необхідними речами. І сьогодні волонтери та інші представники громадянського суспільства з одного боку, знаходяться поза законом, а з іншого не мають підтримки держави, яка повинна була створити чіткі та швидкі механізмів надання допомоги ЗСУ в умовах АТО.

    Сьогодні перед волонтерами, які займалися АТО, стоять дві основні загрози. Перша за збирання грошів на банківські картки - адмінпокарання (штрафи за несплачені податки за 2014 р. або необхідність заплатити податки за 2015-й). Цієї загрози сьогодні ще можна уникнути. Всі категорії волонтерів, задіяних в АТО, повинні зареєструватися в реєстрі АТО. За наявності мінімального набору підтверджувальних документів їх звільнять від сплати податку на дохід фізичних осіб, якщо зібрана фондом або волонтером сума становить до 1000 мінімальних зарплат. На сьогодні це 1 млн 218 тис. грн. Допомога, зібрана понад цю суму, оподатковується. Тому волонтерам, які й далі мають намір працювати на цьому напрямі, необхідно реєструвати фонд і переходити на роботу через нього.

    Друга загроза стосується саме благодійних фондів, створених для допомоги АТО. Їх можуть звинуватити у нецільовому використанні коштів.

    Що стосується того, як відділити сумлінних волонтерів від несумлінних, то, за словами працівників МВС, законодавчої бази для притягнення до відповідальності шахраїв сьогодні немає. Спроби створити її є, але назвати їх успішними поки що важко. Так, 2 жовтня було зареєстровано законопроект А.Геращенка №3215 "Про внесення змін до деяких законів України щодо протидії зловживанням у сфері благодійництва". Розроблено кілька змін до Адміністративного і Кримінального кодексів, які передбачають покарання за такі зловживання. Пропонується, щоб кожен фонд щомісяця на своєму сайті вивішував звітність про структуру своїх доходів і витрат, а також їх обсяги. Але, по-перше, сайти є не в усіх фондів. Їх створення та підтримка потребують постійних витрат (технічних, фінансових, людських). Не всі фонди, особливо маленькі, можуть собі це дозволити.

    По-друге, просто писати будь-які цифри, без підтверджувальних документів, нонсенс. Звітність повинна бути офіційно підтверджена податковою інспекцією і може бути вивішена раз на рік. Це міжнародна практика. Законопроект же пропонує за невивішені в цьому місяці цифри накладати адмінштраф.

    Здобутий за півтора року досвід показав, що у волонтерських і благодійних організаціях повинен працювати адміністративний персонал. Наприклад, директор і бухгалтер, які б отримували зарплату й вели документообіг організації відповідно до законодавства.

    Один зі способів зменшити зловживання в доброчинності — безпечні способи переказу та контролю над коштами. Серед них — СМС-доброчинність. Законопроекти про її впровадження в Україні зареєстровано ще в березні. Але жодна з політсил, котрі їх підписали, так і не змогла проявити свою політичну волю й зацікавленість у просуванні законопроекту всередині парламенту. А держава, в особі Кабміну, ВР і АП, виходить із законодавчими ініціативами, які б дозволили б їй збирати доброчинні пожертвування!!!. Доцільним вважається прийняття законопроекту щодо «амністії» для волонтерського руху на певний період, який охоплює Майдан і АТО.

     

    4. Формування цілісної системи законодавчих актів у сфері НБ України

    Система вітчизняних нормативно-правових актів у сфері забезпечення національної безпеки не відповідає сучасним вимогам. Перед усім вона не є цілісною і нерівномірно регулює процес забезпечення різних, взаємопов’язаних видів безпеки. Так в Україні діє Закон “Про основи національної безпеки України”, прийнято нову Стратегію національної безпеки, Воєнної доктрини, розробляється Концепція інформаційної безпеки. Проте окрім воєнної та інформаційної складових національної безпеки є політична, економічна, гуманітарна, соціальна, науково-технологічна сфери її забезпечення. Поряд із цим означені нормативно-правові акти не узгоджені належним чином між собою мають ряд недоліків, які негативно відображаються на рівні забезпечення національної безпеки.

    Пропозиція Пропонується розпочати розробку цілісної системи нормативно-правового забезпечення національної безпеки. Це передбачає впровадження чотирирівневої системи нормативно-правових актів.

     Рівень 1. Закон “Про основи національної безпеки України” – фундаментальні положення, відображення базових цінностей та національних інтересів.

    Рівень 2. На основі Закону розробляються галузеві доктрини політичної, екологічної, гуманітарної, соціальної (тощо) безпеки. На цьому рівні конкретизується зміст національних інтересів, загрози об’єктам національної безпеки у відповідній сфері, визначаються пріоритетні напрями політики безпеки із забезпечення національних екологічних, політичних, гуманітарних, воєнних інтересів.

    Рівень 3. Стратегія національної безпеки. Розробляється і корегується з урахуванням змісту галузевих доктрин національної безпеки. В ній відображаються цілі та заходи реалізації політики національної безпеки в різних сферах життєдіяльності суспільства. Стратегія національної безпеки може корегуватись щорічно відповідно до сучасних умов.

    Рівень 4. На основі Стратегії національної безпеки повинні розроблятись відповідні галузеві щорічні державні програми з визначенням державних органів, відповідальних за їх реалізацію (Наприклад, «Державна програма забезпечення воєнної безпеки України на 2017 р.» тощо).

    Результат реалізації запропонованих заходів. Таким чином формується цілісна система взаємопов’язаних нормативно-правових актів, що регулюють діяльність державних та недержавних суб’єктів забезпечення національної безпеки.

     

     

    ІІ. Деякі аспекти формування безпекової політики в Європі

    (на прикладі Великої Британії та Німеччини)

    В першому наближенні існуючі на Заході моделі управління сектором безпеки та формуваня безпекової політики можна з певною долею умовності розділити на два типи – англо саксонський та континентальний (німецько-французький). Принципова різниця між ними полягає в ступені (де)централізації. Проте, в українських умовах фактичної війни (з одного боку – війни за незалежність, з іншого – громадянської, до того ж ускладненої зовнішньою участю ЗС РФ) оптимальною залишається централізована модель. Разом із тим, окремі моменти та елементи з інших моделей також мають бути запозичені.

    У нашому контексті необхідності поєднання військового та інформаційного вимірів АТО, на особливу увагу заслуговує той демократичний аспект системи національної безпеки Великої Британії, який пов'язаний із забезпеченням необхідного рівня секретності – з одного боку, та свободою слова і правом на інформацію – з іншого. У Великій Британії подібний досвід втілюється в систему спеціальних «повідомлень ДА» (DA Notices). Ці повідомлення (які до 1993 р. називалися «D Notices») – офіційні прохання до редакторів ЗМІ не публікувати й не повідомляти певну інформацію з міркувань національної безпеки.

    «Повідомлення ДА» є рекомендаційними, тому редактори ЗМІ (теоретично) можуть їх ігнорувати без наслідків для себе, але на практиці вони зазвичай прислухаються до побажань уряду. У серйозних випадках, відповідне міністерство чи відомство може вимагати поліцейського та/або судового розслідування справи, у тому числі спробувати через суд заборонити оприлюднення певних матеріалів.

    Система розсилання «повідомлень Д» була створена в 1912 р. – відтоді її запроваджував спільний комітет, що складався з помічника міністра оборони та представників Асоціації ЗМІ. В 1971 р. ця система була скасована та замінена постійним набором рекомендацій, у яких давалися загальні вказівки що можна публікувати, а що не можна, а в яких випадках слід проконсультуватися з Міністерством оборони, а також Радою ЗМІ. В 1993 р. «Повідомлення Д» (D Notice) перейменували на «Повідомлення ДА» (DA Notice). В 2006 р. було розроблено 5 постійно діючих «Повідомлень ДА» по наступних темах:

    DA 01 Воєнні операції, плани й ресурси

    DA 02 Ядерна й неядерна зброя й військова встаткування

    DA 03 Шифри й безпека комунікацій

    DA 04 Секретні об'єкти й адреси

    DA 05 Спеціальні служби та розвідка Великобританії

    Зараз системою «повідомлень ДА» опікується Дорадчий комітет оборони, преси та телерадіомовлення (The Defence, Press & Broadcasting Advisory Committee), а поточну роботу веде постійний Секретар цього комітету. Система фінансується з бюджету Міністерства оборони і складає близько 105 тис. ф.ст. на рік.

    (Окремо відзначимо, що аналогічна практика застосовувалася в Австралії в часи «Холодної війни». Австралійські «Повідомлення Д» стосувалися в основному місцезнаходження радянського перебіжчика Володимира Петрова і його дружини, а також діяльності американо-австралійского центру зв'язку в Пайн-Гепі.)

    Досвід Федеративної Республіки Німеччини є цікавим в нашому контексті передусім через те, що ця держава, попри вкрай проблемну політико-історичну спадщину, тим не менш, вже достатньо давно закріпилася як повноцінний член «європейського демократичного клубу» . Але ЗС ФРН (Бундесвер) були створені через десять років після закінчення Другої світової війни, коли ФРН могла бути визначена як «ембріональна демократія» . Звернення до досвіду німецької мілітаризації першої половини ХХ ст. та успішного створення ефективного цивільного контролю над сектором безпеки, що співпав з інституціоналізацією демократії в другій половині ХХ ст., певні ключові аспекти німецького досвіду можуть бути успішно застосовані до нашої поточної ситуації.

    У фокусі подібних політико-історичних трансформацій, німецький досвід становлення та розвитку «сектору безпеки» сучасного зразку слід аналізувати через призму цілісного феномену, що має «внутрішню» (культурно-політичну) та «зовнішню» (освітньо-політичну) складові. Обидві вони пов'язані з концепцією «Innere Fuhrung». Цю концепцію дуже важко точно перекласти  – зазвичай вдаються до варіантів «керівництво та громадянська освіта» або «внутрішній контроль» . Дослідник Ф. Вітман запропонував наступне широке визначення: «Це соціальна, правова, педагогічна, моральна та воєнно-орієнтована концепція, що пронизує всі сфери військового життя. Це концепція для формування воєнно ефективних, демократично контрольованих та соціально інтегрованих збройних сил» .

    Подібна концепція є особливістю передусім Бундесверу, але вона не тільки формує німецьку повоєнну практику, але й виводиться з неї. «Innere Fuhrung» в цьому сенсі можна розуміти як «військове керівництво та поведінка в суспільстві, де збройні сили, що перебувають під цивільним контролем, демократично підзвітні суспільству в цілому». Це проявляється в різних інституційних формах. Існують директиви у відношенні «Innere Fuhrung», і в правових настановах, що регулюють збройні сили, знаходяться багато принципів, які прямо або опосередковано належать до «Innere Fuhrung». Парламент Німеччини, наприклад, визначає через свого парламентського комісара зі збройних сил, наскільки правильно виконуються принципи «Innere Fuhrung» у Бундесвері. І там, де принципи «Innere Fuhrung» застосовуються не на належному рівні, військовослужбовці бундесверу мають право звертатися зі скаргою безпосередньо до парламентського комісара по збройних силах – оминаючи військові інстанції командування. Таким чином, Innere Fuhrung відіграє центральну роль у Бундесвері та за своєю специфікою, чисто німецькій за формою, її можна вважати унікальною.

    Особою, яка вважається «винахідником» концепції Innere Fuhrung, є Вольф Граф фон Баудіссін, офіцер штабної служби, який служив у генерала Роммеля в Північній Африці, поки в 1941 р. не був узятий у полон під Тобруком. Його першопочаткові формулювання, зроблені під час перебування в військовому полоні, уже показують основні характеристики його подальшої концепції. Вихідною точкою його поглядів було неприйняття нацистського режиму, засноване на морально-етичних переконаннях. Після війни стало зрозумілим, що опозиційна установка повністю виправдалася, коли стало відомо про всі політичні й військові злочини режиму. Шлях режиму до влади був, зокрема, результатом історично сумнівного військового розвитку, а також проблемами відносин як між військовослужбовцями та політичним сектором, так і між військовослужбовцями й суспільством.

    У результаті подібного розвитку залишалися в якості морально легітимних лише дві історичні моделі, на яких могли базуватися нові збройні сили – першою були пруські реформи 1808-18 рр. у тому виді, як вони були інтерпретовані генералами-реформаторами Й. Шарнхорстом і А. Гнейзенау, другою – сумнівні реформи, здійснені нацистським режимом.

    Наступним моментом у розвитку його ідей був опір А. Гітлеру, що втілився у спробі заколоту 10 липня 1944 р. Багато колег і друзів Баудіссіна брали активну участь у цьому заколоті та були страчені. Історичні розвідки свідчать, що у самого Баудіссіна було достатньо консервативні погляди, тому він, напевно, вважав, що будь-яка політично законна дія вимагає належного (законного історично) базису.

    В 1951 р. фон Баудіссін став членом Німецького планового комітету з переозброєння. Попередньою умовою його участі в роботі даного комітету була робота над тими розділами прусських реформ 1808-18 рр., які не були успішно втілені в життя, він особливо цікавився тими розділами, у яких характеризувалася роль солдатів як громадян. У своїй сукупній роботі він підсумував етичні, моральні та політичні принципи прусських реформ до ситуації 1950-х рр. На практиці це означало те, що він розробив прийнятну етично та морально концепцію збройних сил, яка була одночасно політично сумісна з демократією та здатна відповідати на стратегічні виклики «Холодної війни», включаючи ядерні загрози.

    Концепція фон Баудіссіна, покладена в основу «Innere Fuhrung», заснована на трьох передумовах.

    По-перше, військовослужбовці, військова політика та стратегія мають розглядатися в сучасному, далекоглядному розумінні того, з якими війнами держава може зіштовхнутися в майбутньому. В 1950-ті рр. фон Баудіссін був одним з небагатьох військових лідерів, які розуміли епохальне значення ядерної зброї. Він оголосив «Innere Fuhrung» політичною та стратегічною зброєю. З цієї «точки відліку» він постійно виводив ідеї попередження війни воєнним стримуванням. Відповідно до його поглядів, військові не розглядаються знаряддям ведення війни, а головним чином знаряддям підтримки миру.

    По-друге, він вивів ідею про те, що, через ядерну загрозу, військові повинні діяти на полі бою вкрай незалежно, а тому мають бути внутрішньо мотивованими. У результаті традиційні відносини між солдатом і його командиром, які зводяться до підпорядкування наказам, втратили свою актуальність та мали бути замінені керівництвом на основі співробітництва.

    Виходячи з тогочасних геостратегічних реалій, Баудіссін вивів потребу для Німеччини орієнтуватися на Західну Європу та Сполучені Штати як на союзників. З іншого боку, він бачив потребу співробітничати на політичному рівні із супротивниками Німеччини. Пізніше, він висунув концепцію контролю над озброєннями на основі співробітництва.

    Згідно Баудіссіну, етична основа, відповідно до якої німецький солдат виконує свою службу, є християнською (протестантською) і філософською за своїм характером. В остаточному підсумку, це той момент, де концепція «Innere Fuhrung» була пов'язана із правами людини та цивільним правом, закріпивши зв'язок між цим поняттям і статтями Основного закону Німеччини. Звідси було виведено розуміння того, що кінцевою місією солдату є збереження миру. Таким чином, в рамках «Innere Fuhrung» попередження війни вважається обов'язковим, а політичне співробітництво необхідним у справі забезпечення миру. У повсякденному військовому житті це стає істотним моментом у слідуванні демократичним моделям поведінки – принципам, покладеним в основу «Innere Fuhrung».

    Третя передумова концепції «Innere Fuhrung» полягає в припущенні, що демократичне суспільство є чимось більшим, аніж об'єднання громадян з демократичним урядом (принаймні, так було в Німеччині в 1950-х рр.) . «Innere Fuhrung» просувала демократичну, легко застосовну на практиці лінію поведінки, і він прагнув, щоб військові теж її прийняли. Баудіссінвідстоював цей підхід у той час, коли німецьке суспільство усе ще мало досить стриману позицію відносно демократії як такою.

    З політичної точки зору, «Innere Fuhrung» сприяла розвитку цивільного контролю над збройними силами, захисту гуманітарно-політичних прав у самому військовому середовищі, а також розумінню того, що професія воєнного є політичною професією. Це професія, яка втрачає усілякий сенс, якщо в неї немає політичної основи, – це вбачається фундаментальною відмінністю між солдатом та найманцем.

    Якщо розглядати проблеми національної безпеки (принаймні, у вимірі «жорсткої безпеки») у фокусі «Innere Fuhrung», то в принципі, неважливо, на якому рівні виникає проблема – завжди зрозуміло, яким чином окрема проблема поєднана із загальним контекстом «жорсткої» (воєнної) безпеки. Усвідомлення відносин, описуваних у рамках «Innere Fuhrung», означає розгляд проблем не ізольовано, а в якості взаємозалежних питань. Т.ч. принаймні для німецького «сектору безпеки» «Innere Fuhrung» є парадигмою передусім політико-культурного характеру. При цьому концепція «Innere Fuhrung» не є «цивілізаційно обмеженою» – її досвід достатньо вдало екстраполюється на інші соціокультурні спільноти, що стоять перед викликами принципової демократизації сектору безпеки (зокрема африканські ).

    Примат гуманітарно-політичних прав і свобод є «наріжним каменем» демократичного суспільства. З політологічної точки зору вони матеріалізуються в плюралізмі змагання соціополітичних ідей і соціоекономічних концепцій. З організаційної точки зору, вони стають очевидними у верховенстві закону. А з погляду сектору безпеки та по відношенню до конкретного німецького солдата це означає «Innere Fuhrung». Так, у 2003 р. противники призову подали до Конституційного суду ФРН позов про порушення принципу рівноправності громадян перед законом, аргументуючи його тим, що дві третини призовників віддають перевагу альтернативній службі. Крім того, багато молодих людей взагалі не проходять ні військової, ні альтернативної служби з тієї причини, що бундесвер не потребує такої кількості призовників (при тому, що з 2002 р. тривалість строкової служби скорочено до 9 місяців). Однак Суд ухвалив: загальна військова повинність не суперечить Основному Закону країни. Опосередкованим наслідком, проте, стало скорочення кількості призовників з 70 до 40 тисяч осіб.

    Концепція «Innere Fuhrung» заснована на понятті, що солдат – це громадянин у військовій формі. Це означає, що солдат користується тими самими цивільними правами, що й будь-який інший громадянин, і навіть має право проявляти політичну активність. Через той факт, що півстоліття тому солдати були демократами, скоріше, з певної професійної необхідності, а не з переконань або схильності, демократична орієнтація могла бути досягнута тільки, якщо існувало свого роду освіта у цій області. Концепція освіти включала традиційну освіту (Bildung), а також громадянську освіту, до отримання якої наполегливо закликали. Ці дві освітні складові мали на меті вироблення поведінки, сумісної з демократією: «…політична освіта має розглядатися як центральна частина нашої концепції лідерства та громадянської освіти, що унеможливлює розділення освіти від більш повного розуміння лідерства» . Громадянська освіта може бути успішною, якщо немає суттєвих розбіжностей між настановами, зробленими під час навчання, та поведінкою військового керівництва. Більш того, солдат має мати можливість випробувати конституційні цінності, які він має захищати, через приклад, що надається йому керівництвом впродовж щоденної рутини. Громадянська свідомість не має бути лише навчена, вона має бути прожита і продемонстрована щодня: «Виключно велика розбіжність між словом та ділом не тільки матиме наслідком нейтральний не-успіх, але… постійно знищуватиме найважливішу засаду військової служби, довіру» . Так, німецький вояк, приміром, зобов’язаний виконувати всі накази, за винятком тих, що порушують закон, ображають кого-небудь або не мають відношення до військової служби. Неможна застосовувати фізичне чи моральне насильство щодо вояка – забороняється навіть торкатися нього (виняток – передавання сигналів у темряві чи за поганої видимості або під час стрільб).

    Маючи подібну освіту, молоді вояки могли збагнути, що свобода, яку вони мають захищати від загрози тоталітаризму, є частиною їх повсякденного військового буття, а також їх подальшого цивільного життя.

    Однак на практиці ця мета могла бути досягнута тільки в тому випадку, якщо застосовувався тип керівництва на основі співробітництва, який ураховував індивідуальні можливості й інтереси всіх осіб, яких це стосувалося. Отже, на зміну традиційній військовій моделі «залізної дисципліни» (характерної для армії «прусського зразку») мав прийти тип дисципліни, заснований на ліберально-демократичних вимогах сучасності. Відповідно до «Innere Fuhrung», збройні сили могли бути ефективними тільки в тому випадку, якщо вони відповідали всім цим вимогам. Так, до 2001 р. в Бундесвері жінки могли обіймати лише медичні посади і служити у військових оркестрах. Проте завдяки ініціативі депутатів Бундестагу, що прийняли відповідну поправку до конституції, жінки отримали можливість обіймати і «бойові» посади. Вважається, що такий дозвіл не тільки зрівняв їх у правах з чоловіками, а й сприяв наближенню Бундесверу до сучасних стандартів. Відповідно, нині у збройних силах ФРН служить близько 10 тис. жінок, причому всі вони – добровольці.

    Виходячи із шведської моделі діяльності держслужбовців, що розглядають претензії громадян до урядових чиновників, парламент ФРН в 1956 р. увів інститут уповноваженого бундестагу з питань бундесверу. Згідно ст. 45б Конституції ФРН, він повинен захищати права військовослужбовців і бути допоміжним органом при здійсненні парламентського контролю над збройними силами (ця стаття – єдина в Основному Законі, у якій використано термін «парламентський контроль»). Закон про уповноваженого бундестагу з питань бундесверу 1957 р. конкретизує його конституційний статус. Так, уповноважений, якщо йому стали відомі обставини порушень конституційних прав військовослужбовців або принципів внутрішнього керівництва збройними силами, повинен у рамках парламентського контролю з доручення бундестагу (або комітету з обороні) або за власною ініціативою почати вживати відповідні заходи. Уповноважений може зажадати від всіх службових інстанцій бундесверу подання інформації й документів, заслуховувати свідків й експертів і при підозрі в здійсненні провин або злочинів направляти матеріали компетентним органам для накладення на винних штрафних санкцій або залучення до дисциплінарної відповідальності, право здійснення нагляду за військовими частинами в будь-який час без попередження. При цьому всі судові й адміністративні органи федерального рівня, земель і громад повинні на вимогу уповноваженого надавати йому необхідну підтримку.

    Велике практичне значення мають щорічні доповіді вповноваженого Бундестагу у справах Бундесверу, які викликають значний суспільний резонанс (у деяких випадках вони зіштовхуються із запереченнями з боку міністерства оборони). Крім того, у разі потреби відповідний комітет парламенту має невід’ємне право проголошувати себе комітетом з розслідування порушень у військовій сфері.

    Інститут Уповноваженого Бундестагу з питань бундесверу загальновизнаний як найважливіший елемент системи демократичного контролю й внутрішнього управління. Доступність уповноваженого й навіть можливість того, що кожен військовослужбовець може звернутися до нього, оминаючи всі службові інстанції, визначили порівняно невелике число грубих порушень основних прав у збройних силах ФРН, а відхилення в поводженні начальників від норм законів у розглянутій області швидко припиняються. У середньому на ім'я уповноваженого щорічно надходить 8-10 тис. заяв і скарг. Ретельний їхній розгляд допомагає всім інстанціям, що несуть відповідальність за положення справ, мати ясну картину про настрої в армії й служить свого роду «системою раннього попередження» негативних явищ у силових структурах.

    В цілому, досвід таких країн як Велика Британія та ФРН свідчить, що сучасний «сектор безпеки» мають орієнтуватися на відповідність викликам майбутніх загроз безпеці замість того, щоб сліпо дотримуватися традицій. Він має бути «вбудованим» в демократичне суспільство, яке слугує своєрідним «зовнішнім гарантом» того, що гуманітарно-політичні права забезпечуються всередині «сектору безпеки» в максимально можливому обсязі на усіх рівнях та в усіх вимірах.

     

      

     Висновки

    Зміна політичного курсу України та її зближення з ЄС викликали з боку РФ агресію, до якої сектор безпеки і оборони не був готовий, загрози національним інтересам України різко загострились в усіх сферах та набули комплексного масштабного характеру. 

    Дії суб’єктів забезпечення національної безпеки України на початку загострення воєнно-політичної ситуації були не ефективними. Оперативність прийняття управлінських  рішень у сфері національної безпеки була низькою, що не забезпечувало своєчасного реагування на нові загрози. Відсутність постійно діючого механізму моделювання і прогнозування як основи для прийняття рішень не дозволяло діяти на упередження.

    Законодавство у сфері національної безпеки і оборони не відповідає загрозам національній безпеці України, та потребує переопрацювання або уточнення.

    Політичне управління сектором безпеки і оборони, а також його реформування проводилось безсистемно, без створення цілісної системи взаємопов’язаних нормативно-правових актів, програм розвитку, планів та відповідного фінансового і матеріально-технічного забезпечення.

     

  • There are no translations available.

    pastarchives

    Виконано групою експертів:

    Рена Марутян – к.і.н., доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ при Президентові України

    Валерій Садовський – голова громадської організації «Асоціація розвитку та безпеки»

    Андрій Дацюк – к.політ.н., доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ при Президентові України

     

    У проведеному нами Аналізі державної політики у сфері національної безпеки України ми звернули увагу на застарілі радянські підходи до формування системи забезпечення національної безпеки України,  формальне ставлення до захисту національних інтересів,незавершеність формування системи забезпечення національної безпеки України. Вказали на невідповідність чинного законодавства новим загрозам в умовах російської агресії, а відтак й несвоєчасні та іноді помилкові рішення у формуванні політики національної безпеки. Виявили низку прогалин, недоліків і суперечностей в законодавстві з питань національної безпеки. Вказали на необхідність впровадження системних підходів при формуванні законодавства та його імплементації. Але ці загальні висновки не принесуть користі якщо не буде запропоновано  конкретних пропозицій з удосконалення політичного управління та функціонування системи забезпечення національної безпеки.

    Вдосконалення державної політики України у сфері національної безпеки

    Політичне керівництво, виходячи з конкретної політичної ситуації, повинне постійно створювати умови для ефективного функціонування об'єктів як державного сектора, так і громадянського суспільства в межах повноважень, необхідних державі.

    Політичне управління у сфері національної безпеки має полягати у формуванні цілісної системи взаємопов’язаних нормативно-правових актів, їх корегуванні, у разі виникнення нових загроз, та організації їх виконання.

    1. Формування цілісної системи законодавчих актів у сфері НБ України

    Система вітчизняних нормативно-правових актів у сфері забезпечення національної безпеки не відповідає сучасним вимогам. Перед усім вона не є цілісною і нерівномірно регулює процес забезпечення різних, взаємопов’язаних видів безпеки. Так в Україні діє Закон “Про основи національної безпеки України”, прийнято нові редакції  Стратегії національної безпеки, Воєнної доктрини, розробляється Концепція інформаційної безпеки. Проте окрім воєнної та інформаційної складових національної безпеки є політична, економічна, екологічна, гуманітарна, соціальна, науково-технологічна сфери її забезпечення.  В Україні все відбувається з точністю до навпаки. Незважаючи на те, що Закон «Про основи національної безпеки України» не відповідає вимогам часу, без його переопрацювання та не узгоджено з ним  приймаються підзаконні нормативно-правові акти, а саме Укази Президента про нові редакції «Стратегії національної безпеки України» та «Воєнної доктрини України». Тепер потрібно вносити зміни до Закону «Про основи національної безпеки України», який має вищу юридичну силу, відповідно до новоприйнятих підзаконних нормативних актів. Більше того, з незрозумілих причин замість переробки і удосконалення «Доктрини інформаційної безпеки» (2009 р.), вона скасовується і приймається рішення про розробку «Концепції інформаційної безпеки України». Хоча «концепція» - це по суті рівень закону, на якому повинні бути відображені базові цінності та довготривалі національні інформаційні інтереси, принципи їх захисту і реалізації.  Це надає їй значення співставне з законом «Про основи національної безпеки».  Проте інформаційна безпека є одним із взаємопов’язаних видів та складових національної безпеки. Жоден із них не повинен мати  довготривалого домінуючого значення і забезпечуватись за рахунок інших. Негативні наслідки політики безпеки СРСР, де домінуючим видом безпеки була воєнна її складова, оборонні програми мали пріоритетне значення, багато технічних винаходів спочатку  використовувались з військовим призначенням, а вже потім могли адаптуватись до вимог народного господарства. У результаті недостатню увагу було приділено етнополітичній, економічній та соціальній безпеці, що і стало одним із вагомих чинників розпаду СРСР. Ознаки такого однобічного підходу спостерігаються і в сучасній Україні, де домінуюче значення отримують воєнна та інформаційна безпека. Цей підхід вже призводить до негативних соціально-економічних наслідків і може спричинити до чергової політичної дестабілізації.  

    Наша пропозиція. Пропонується розпочати розробку цілісної системи нормативно-правового забезпечення національної безпеки. Це передбачає розробку чотирьох рівнів нормативно-правових актів.

     Рівень 1. Закони України. Ключовим серед них є закон “Про основи національної безпеки України” – фундаментальні положення, відображення базових цінностей та довготривалих національних інтересів. З цим Законом узгоджуються інші нормативно-правові акти в сфері національної безпеки та оборони. Також на цьому рівні до чинних законів у сфері національної безпеки доцільно додати галузеві закони «Про протидію екстремізму» (етнічному, релігійному, політичному) та «Протидію сепаратизму», «Про науково-експертній супровід державного управління у сфері національної безпеки» тощо. За цей рівень законодавства у сфері національної безпеки та оборони відповідає Верховна Рада України.

    Рівень 2. На основі Закону «Про основи національної безпеки України» та галузевих законів  розробляються відповідні галузеві доктрини політичної, воєнної екологічної, економічної, гуманітарної, соціальної (тощо) безпеки. На цьому рівні відображаються як довготривалі так і більш короткострокові національні інтереси різного рівня, конкретизується їх зміст, визначаються загрози об’єктам національної безпеки у відповідній сфері суспільних та міжнародних відносин, окреслюються принципи і пріоритетні напрями політики безпеки із забезпечення національних екологічних, політичних, гуманітарних, воєнних та ін. інтересів. Доктрини ухвалюються рішеннями  РНБО і вводяться в дію указами Президента України.

    Рівень 3. Стратегія національної безпеки. Розробляється і корегується з урахуванням змісту галузевих доктрин національної безпеки. В ній відображаються цілі та заходи реалізації політики національної безпеки в різних сферах життєдіяльності суспільства та міжнародних відносин. Стратегія національної безпеки розробляється на строк від 5 до 10 років (передбачений законодавством строк перебування особи на посту Президента України) і може корегуватись відповідно до сучасних умов. Стратегія національної безпеки ухвалюється рішенням  РНБО і вводиться в дію указом Президента України.

    Рівень 4. На основі Стратегії національної безпеки повинні розроблятись відповідні галузеві щорічні державні програми з визначенням державних органів, відповідальних за їх реалізацію (Наприклад, «Державна програма забезпечення воєнної безпеки України на 2017 р.», - відповідальні: Міністерство оборони України, концерн «Укроборонпром», можливо міністерство з питань військово-промислового комплексу, яке на сьогодні доцільно створити  тощо). Галузеві програми ухвалюються Кабінетом Міністрів України і вводяться в дію відповідними постановами. Реалізація здійснюється органами виконавчої влади та місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції.

    Результат реалізації запропонованих заходів. Таким чином формується цілісна система взаємопов’язаних нормативно-правових актів, що регулюють діяльність державних та недержавних суб’єктів забезпечення національної безпеки. Такою системою будуть охоплені і взаємоузгоджені всі складові національної безпеки та сфери їх забезпечення. Важливим результатом є також створення нормативно-правової основи узгодженої діяльності структур системи забезпечення національної безпеки України.

    2. Пропозиції щодо вдосконалення стратегічного планування політики  забезпечення національної безпеки України

    1.      Стратегічне прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки мають відбуватися на основі щорічного послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України і Стратегії національної безпеки України, а також враховувати результати комплексного огляду сектору безпеки і оборони. Процес організації і проведення останнього також має бути нормативно упорядкований, що потребує удосконалення відповідної законодавчої бази.

    2.      Важливу роль у системі стратегічного планування у сфері забезпечення національної безпеки має відігравати План розвитку сектору безпеки і оборони, покликаний забезпечити гармонійний баланс загальнодержавного та відомчого підходів до формування стратегій розвитку кожного суб’єкта і сектора безпеки і оборони у цілому, а також завдань соціально-економічного розвитку держави у цілому.

    3.      У порядку організаційного забезпечення процесу стратегічного планування доцільно на загальнодержавному та відомчому рівні утворити відповідні структурні підрозділи і міжвідомчий робочий орган, визначити регламент їх роботи та порядок взаємодії.

    4.      З метою контролю за виконанням планових завдань розвитку сектору безпеки і оборони та оцінки стану національної безпеки у тій чи іншій сфері доцільно передбачати проведення вибіркових оглядів окремих органів і сил цього сектору, а з певною періодичністю – його комплексного огляду.

    5.      Для підвищення ефективності стратегічного планування розвитку сектору безпеки і оборони має використовуватися система прогнозування у сфері національної безпеки і оборони. Прогнозні сценарії, які будуються на основі аналізу рівня загроз, стану національної безпеки і ефективності сектору безпеки і оборони, мають передбачати, зокрема, визначення порядку дій у кризових ситуаціях, який би комплексно об’єднував заходи політичного, воєнного, економічного, інформаційного та іншого характеру.

    6.      Впровадження єдиної системи стратегічного прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки в Україні дозволить забезпечити: своєчасне і адекватне реагування на реальні та потенційні загрози національній безпеці, ефективне використання ресурсів органів і сил сектору безпеки і оборони, взаємозв’язок з іншими видами загальнодержавного планування і прогнозування, відповідність між пріоритетністю завдань у сфері забезпечення національної безпеки і реальними обсягами їх фінансування, що закладаються в проекті Державного бюджету України, відповідність документів стратегічного планування держави стандартам країн ЄС.

    7.      Запровадження системи стратегічного прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки потребує прийняття закону про планування і прогнозування у секторі безпеки і оборони, а також внесення взаємоузгоджених змін і доповнень до законів «Про основи національної безпеки України», «Про організацію оборонного планування», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про державні цільові програми», «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», Бюджетного кодексу України, а також низки інших нормативно-правових актів.

    8.      Ефективність функціонування СЗНБ має характеризуватися певними параметрами, вихід за межі яких свідчить про відхилення від норми. Основними показниками, які можуть характеризувати стан і ефективність функціонування СЗНБ, є:

    -        показники (індикатори) стану складових системи забезпечення національної безпеки;

    -        показники ефективності функціонування самої СЗНБ і, передусім, сектору безпеки і оборони.

    9.      Моніторинг загроз національній безпеці держави потребує використання показників (індикаторів) широкого спектру, що характеризують фактично всі її аспекти. Основним завданням цього моніторингу є виявлення критичних значень, вихід за границі яких загрожує руйнівними наслідками особі, суспільству та державі.

    10.    Об’єктивність оцінок стану складових системи забезпечення національної безпеки та ефективності функціонування самої СЗНБ, розрахованих на основі науково обґрунтованих методик з використанням офіційної державної або відомчої статистики, може бути перевірена шляхом їх порівняння з аналогічними показниками, розрахованими незалежними експертами на основі проведених соціологічних опитувань та експертних оцінок, а також з індикаторами, які розробляються міжнародними організаціями.

    12.    Дослідження світового досвіду створення і реформування систем забезпечення національної безпеки дозволить Україні уникнути помилок у відповідних процесах, що відбуваються нині, а також застосовувати на практиці найкращі зразки, що довели свою ефективність. Зважаючи на євроінтеграційний курс України, нашій державі необхідно активізувати перенесення досвіду ЄС щодо створення та функціонування системи європейської безпеки у практичну площину шляхом посилення співпраці з інституціями Євросоюзу та адаптації національного законодавства до acquis communautaire.

    13.    Доцільно посилити наукове супроводження процесу створення і функціонування системи стратегічного прогнозування і планування у сфері національної безпеки. Зокрема, Міністерству освіти і науки спільно з НАН України слід розробити і запровадити систему підготовки фахівців у цій сфері, у тому числі – наукових кадрів вищої кваліфікації.

    Визначальною і найбільш вразливою стороною означеної системи на сьогодні є експертно-аналітичне забезпечення на рівнях стратегічного аналізу, прогнозування та стратегічного управління. Справа в тому, що НІСД орієнтований на експертний супровід діяльності Президента та РНБО. Проте виникає проблема з аналогічним супроводом діяльності, наприклад Комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної Ради України, інших державних структур системи забезпечення національної безпеки. Тут в нагоді повинен стати західноєвропейський досвід  залучення недержавних експертів. Громадські колегії при профільних державних органах (МВС, СБУ, Міністерство оборони) не можуть виконувати означених функцій. Саме тому пропонується створити «Центр експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки», фахівці якого будуть забезпечувати діяльність Комітету з питань національної безпеки і оборони ВР України, Президента, Кабінету Міністрів, РНБО України. До цього центру повинні увійти провідні фахівці, включно з недержавними експертами, котрі будуть задіяні до здійснення незалежного, альтернативного оцінювання ефективності державного реагування на загрози, процесу стратегічного аналізу, прогнозування та планування державної політики у визначальних сферах забезпечення національної безпеки. Згодом система профільних експертно-аналітичних центрів може бути створена при відповідних державних структурах системи забезпечення національної безпеки України (МВС, СБУ, Міністерство оборони тощо).

    На шляху до вирішення цього завдання необхідно розробити нормативно-правову основу діяльності зазначених експертів та організувати їх фахову підготовку.

    Щодо підготовки зазначених фахівців, то пропонується низка заходів:

    1. У вищих навчальних заклад України запровадити викладання варіативних та факультативних дисциплін з національної безпеки і її видів відповідно до профілю вищого навчального закладу.

    2. На базі Національної академії державного управління при Президентові України створити постійно діючі курси з підвищення кваліфікації державних та незалежних фахівців з національної безпеки. До викладання на означених курсах можуть бути залучені провідні викладачі НАДУ при Президентові України, Національної академії СБУ, Національного університету цивільного захисту України, Воєнно-дипломатичної академії, Національної академії внутрішніх справ, Національного університету оборони України. 

    3. У профільних вищих навчальних закладах, які готують фахівців для сектору безпеки України проводити щоквартальні круглі столи з актуальних проблем національної і міжнародної безпеки за участі вітчизняних та зарубіжних фахівців. Ці заходи мають сприяти обміну досвідом, оцінюванню ефективності функціонування системи забезпечення національної безпеки, розробці заходів щодо її адаптації до динамічних змін в системах суспільних та міжнародних відносин.

    3. Формування системи виявлення загроз національним інтересам,  стратегічного аналізу, моделювання та вироблення управлінських рішень.

    Що стосується державного управління, як форми практичної реалізації виконавчої влади, то системність тут надзвичайно важлива і полягає вона не лише в організації структури виконавчої влади, а також і в налагоджені її функціонування. Маємо привернути Вашу увагу до відсутності однієї зі складових системи забезпечення національної безпеки, а саме системи виявлення загроз національним інтересам,  стратегічного аналізу, моделювання та вироблення управлінських рішень.

    В системі забезпечення національної безпеки і оборони України головну роль грає РНБО, яка приймає рішення щодо основних напрямів державної політики з питань національної безпеки, виконання яких потім організовується суб’єктами забезпечення національної безпеки в межах їх повноважень. Але до складу РНБО входять лише ті особи яких визначив Президент. Зрозуміло, що таким складом РНБО не може бути проведено цілий комплекс попередніх заходів, які забезпечують прийняття виважених, обґрунтованих рішень. Хто це робить?

    Апарат РНБО здійснює поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України. Національний інститут стратегічних досліджень, як вже зазначалось, відповідає за наукове супроводження здійснення Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України повноважень у сфері національної безпеки України. Розвідувальні органи  України лише добувають та надають РНБО розвідувальну інформацію. Державних органів або структурних підрозділів в них, які б відповідали за виявлення загроз національним інтересам, проведення стратегічного аналізу, моделювання та вироблення управлінських рішень у сфері національної безпеки немає. На нашу думку це є суттєвою проблемою державного управління. В системі забезпечення національної безпеки мають бути визначені і створені підрозділи які б відповідали за ці функції.

    Виходячи з тих функцій, що покладаються на Апарат РНБО, вважаємо за доцільне покладання на нього додаткової функції з проведення стратегічного аналізу, виявлення загроз національним інтересам, моделювання та вироблення пропозицій до управлінських рішень у сфері національної безпеки. Для здійснення цієї функції у складі апарату РНБО за рахунок його чисельності необхідно створити Центр експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки, який би складався з експертних груп політичного, економічного, воєнного, гуманітарного, соціального аналізу,  тощо. До роботи в цих групах мають бути залучені лише системні аналітики за вказаними напрямами аналізу. Як вже зазначалось у попередньому розділі, фахівці Центру повинні здійснювати експертно-аналітичний супровід прийняття управлінських рішень із забезпечення національної безпеки на рівні вищих органів державної влади.

    Моделювання та вироблення управлінських рішень у сфері національної безпеки доцільно проводити на основі апарату РНБО, під керівництвом секретаря РНБО, силами центру стратегічного аналізу та ситуаційного центру із залученням провідних фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, розвідувальних органів, центральних органів виконавчої влади та інших відомств за необхідністю. Періодичність, формат і час проведення Моделювання та вироблення управлінських рішень у сфері НБ повинні визначатись в залежності від  виявлених загроз але проводитись систематично, не менш як щоквартально.

    Алгоритм проведеннямоделювання та вироблення управлінських рішень у сфері НБ

    Прийняття рішення щодо проведення моделювання

    (виявлення ознак загострення загроз, напрямів їх ескалації на відповідні сфери, складу експертів, які залучаються до моделювання та вироблення рішень, часу проведення моделювання)

    Організація роботи центру моделювання

    (розробка плану проведення моделювання, підготовка інформаційної, технічної та матеріальної бази)

    Постановка завдань на проведення моделювання та вироблення пропозицій щодо управлінських рішень

    (доведення до учасників плану проведення моделювання, порядку роботи, заслуховувань, доповідей та пропозицій )

    Оцінка викликів і загроз національній безпеці

    (заслуховування висновків фахівців розвідувальних органів щодо ознак загострення загроз, фахівців ситуаційного центру щодо прогнозування впливу цих загроз, фахівців органів виконавчої влади щодо можливостей попередження або нейтралізації загроз)

    Проведення моделювання ситуації

    (заслуховування висновків експертів центру стратегічного аналізу, фахівців НІСД, органів виконавчої влади щодо наслідків подальшої ескалації загроз)

    Вироблення пропозицій щодо управлінських рішень

    (заслуховування пропозицій експертів центру стратегічного аналізу, фахівців НІСД, органів виконавчої влади щодо проведення комплексу заходів із запобігання і протидії загрозам, ліквідації їх наслідків. Підготовка доповіді голові РНБО, розробка проектів документів з реалізації управлінських рішень у сфері національної безпеки і оборони)

     4.      Деякі пропозиції щодо вдосконалення законодавства у сфері НБ.

    Щодо ЗУ «Про основи НБ» 

    Потребують перегляду ключові положення Закону «Про основи національної безпеки України».

    Саме поняття «національна безпека» має в законі пасивне, а не активне її розуміння. Тобто національна безпека розглядається як «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави». Тобто ми лише «захищаємо», а не реалізовуємо національні інтереси.  До того ж  повної захищеності в умовах постійно діючих загроз різного характеру ще не вдавалось досягти жодній державі світу. Саме тому більш коректно говорити про «ступінь» або «рівень» захищеності. Ще однією особливістю визначення ключогвого поняття в законі є його обмеження саме життєвоважливими інтересами. Проте в тому ж таки нормативно-правовому акті відображено перелік також інтересів, що мають важливе (пріоритетне), але не життєвоважливе значення. Наприклад, набуття членства в Європейському союзі чи інтеграція у євроатлантичний безпековий простір (ст.6). Зрозуміло, що реалізація цих інтересів є важливою, проте не життєвонеобхідною й має загалом досить віддалену перспективу на відміну від життєвоважливого інтересу із «захисту державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів», реалізація якого тотожна збереженню української державності. Да і досить громіздке визначення поняття «національна безпека» не сприяє усвідомленню її сутності.

    З огляду на вищезазначене, ми пропонуємо наступне визначення поняття «національна безпека» . /Національна безпека – ступінь захищеності фундаментальних національних цінностей і реалізації національних інтересів, за якого забезпечується існування й розвиток українських громадян, суспільства та держави/ Дане визначення відповідає положенням Стратегії національної безпеки і передбачає «активне» розуміння національної безпеки, акцентуючи увагу не лише на захисті, але й на реалізації національних інтересів. Саме реалізація національних інтересів та досягнення національних цілей є основними завданнями активної політики забезпечення національної безпеки держави, яка є перед усім не об’єктом, а суб’єктом впливу в системі міжнародних відносин.

     Поряд із цим слід звернути увагу і на не зовсім коректне визначення національних інтересів у цілому, як “ національні інтереси - життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток”. У цьому визначенні не розмежовані поняття «національних цінностей» та «національних інтересів». Національні інтереси формуються на основі національних цінностей, проте вони не є тотожними. Так, у Стратегії національної безпеки зазначено, що до фундаментальних національних цінностей належать «незалежність, територіальну цілісність і суверенітет, гідність, демократію, людину, її права і свободи, верховенство права, забезпечення добробуту, мир та безпеку». Суверенітет, безпека, незалежність безумовно належать до національних цінностей. До національних інтересів, як усвідомлених потреб загальнонаціонального значення,  можуть відповідно бути віднесені забезпечення суверенітету, незалежності, безпеки…

    Загрози національній безпеці України, які визначені в діючому законі, не відповідають реальній безпековій ситуації, а відтак неправильно визначають основні напрями державної політики з питань національної безпеки. З огляду на те, що закон повинен закріплювати норми права на підставі Конституції на тривалий період, а не базуватись на оцінках поточних загроз у різних сферах, ст. 7 цього закону «Загрози національним інтересам і національній безпеці України» є недоцільною. Ст. 8 – «Основні напрями державної політики з питань національної безпеки» повинна визначати загальні напрями державної політики з реалізації  національних інтересів України, а не заходи з попередження конкретних ситуативних загроз НБ.

    Деякі наведені в цьому Законі терміни потребують більш конкретного визначення та узгодження з прийнятими у 2015 році Стратегією НБ, Воєнною доктриною, іншими оновленими законодавчими актами, зокрема - воєнна організація держави, правоохоронні органи. Деякі визначення не потребують деталізації по сферах, зокрема – національна безпека (які, до речі, не відповідають сферам у ст. 7).

    Визначені в Законі види безпеки не узгоджені між собою. Так, поряд із видами відповідно до сфер суспільних відносин виокремлюються державна безпека та безпека державного кордону. Проте такі види безпеки, як безпека людини (громадянина) та суспільства не знайшли рівнозначного відображення. Саме тому у визначенні видів безпеки та відповідних загроз пропонується виходити із основних об’єктів забезпечення національної безпеки: людини (громадянина), суспільства та держави й визначати національні інтереси і загрози, що перешкоджають їх реалізації відповідно до сфер суспільних відносин. Так, загрози в економічній сфері будуть визначатись на 3 рівнях їх впливу: на безпеку громадян, безпеку суспільства та безпеку держави.

    В новій редакції Закону також доцільно відобразити структуру та функції системи забезпечення національної безпеки, більш докладно унормувати взаємодію державних та недержавних суб'єктів забезпечення національної безпеки України.

    Щодо ЗУ «Про оборону України»

    Цей закон, на наш погляд, у повному обсязі встановлює засади оборони України і не потребує суттєвих змін.

    Разом з тим вважаємо, що визначення органами військового управління Міністерства оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, які насправді є лише політико-адміністративними органами, створює проблеми у військовому управлінні і не відповідає стандартам країн НАТО.

    Вважаємо за доцільне абзац «Фінансування потреб національної оборони держави здійснюється за рахунок і в межах коштів, визначених у законі про Державний бюджет України на відповідний рік» доповнити словами «в обсягах не менше 3% ВВП», як це передбачено коаліційною угодою.

    Враховуючи негативний досвід щодо організації територіальної оборони та цивільного захисту  України Розділ III цього закону потребує суттєвого доопрацювання.

    Щодо закону “Про організацію оборонного планування” прийнятого у 2015 році

    Цей оновлений закон не змінює процедур планування в Міністерстві обороні, але й не дає відповіді, яким чином цей процес сполучається з державним плануванням.

    У цьому законі одна з головних складових оборонного планування – розробка Стратегічного плану застосування Збройних Сил і поточних планів їх підготовки та функціонування – необґрунтовано віднесена до інших (начебто не оборонних) видів планування. Цим самим порушується один з головних принципів – охоплення тісно взаємопов’язаних але різних за змістом процесів функціонування Збройних Сил (відповідальний Генеральний штаб) і розвитку сектору оборони (відповідальне Міністерство оборони).

    З урахуванням прийняття нової Воєнної доктрини та Стратегії НБ України потребує удосконалення майже все законодавство з питань національної безпеки і оборони України, належного унормування діяльності у цих сферах та адаптації базових законодавчих, концептуальних і програмних документів з питань оборони до сучасних реалій.

    Пропозиції

    З метою впровадження єдиної системи стратегічного прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки в Україні необхідно внести зміни до таких нормативно-правових актів:

    в Законі України «Про основи національної безпеки України» визначити: завдання стратегічного прогнозування та планування у сфері забезпечення національної безпеки; порядок реалізації та контролю за виконанням заходів, визначених Стратегією національної безпеки; послідовність дій у межах єдиної системи прийняття рішень у сфері національної безпеки і оборони; завдання комплексного огляду сектору безпеки і оборони, порядок і строки його проведення; перелік і вимоги до змісту документів стратегічного планування і прогнозування у сфері забезпечення національної безпеки, які розробляються на загальнодержавному і відомчому рівнях, порядок їх розробки, експертизи, погодження, затвердження, корегування;

    в Законі України «Про Раду національної безпеки і оборони України» визначити порядок: процесу моніторингу, аналізу, оцінки стану та загроз національній безпеці; інформування і подання пропозицій щодо актуалізації документів стратегічного планування у сфері національної безпеки; контролю реалізації документів стратегічного планування; незалежної експертизи проектів документів у сфері забезпечення національної безпеки;   в Законі України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» визначити: суб’єкти (органи, підрозділи) процесу планування; місце стратегічного прогнозування та планування у сфері забезпечення національної безпеки в загальнодержавному процесі стратегічного планування та складання Державного бюджету; повноваження суб’єктів стратегічного планування і прогнозування у сфері національної безпеки та порядок взаємодії; порядок визначення обсягу необхідного фінансування сектору національної безпеки та узгодження планування його розвитку з процесом бюджетного планування;

    в Бюджетному кодексі України деталізувати норму, за якою Основні напрямки бюджетної політики визначаються відповідно до визначених у щорічному посланні Президента України пріоритетів бюджетної політики, зокрема пропонується: частину 1 статті 33 Бюджетного кодексу України викласти в редакції: «Міністерство фінансів України спільно з іншими центральними органами виконавчої влади розробляє відповідно до визначених у щорічному посланні Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, Стратегії національної безпеки України та виданих на їх виконання актів Президента України, пріоритетів бюджетної політики, а також стратегічних цілей і пріоритетів державної політики у сфері забезпечення національної безпеки проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період та до 20 березня наступного року, що передує плановому, подає його на розгляд до Кабінету Міністрів України».

    В Законі України «Про державні цільові програми» передбачити порядок розробки і затвердження державних цільових програм у сфері національної безпеки. Відповідні зміни мають бути внесені і до постанови Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 106 «Про затвердження Порядку розроблення та виконання державних цільових програм». Доцільно також розробити та затвердити постанову Кабінету Міністрів України щодо затвердження порядку організації стратегічного планування у сфері національної безпеки, яке проводять центральні органи виконавчої влади, що входять до складу сектору безпеки і оборони, місцеві держадміністрації та органи місцевого самоврядування, інші суб’єкти, визначені законодавством. У постанові слід також визначити механізм та методологію бюджетного фінансування таких планів.

    В аспекті вдосконалення нормативно-правового забезпечення стратегічного планування політики національної безпеки вважаємо за необхідне створення ефективної правової моделі здійснення науково-експертного забезпечення державного управління у сфері національної безпеки, а саме розробку Проекту Закону Україні «Про науково-експертній супровід державного управління у сфері національної безпеки». Мета створення Законопроекту – формування цілісної ціннісно-світоглядної основи для здійснення державного управління даною сферою; створення додаткового незалежного джерела інформації про суспільні процеси в цілях прийняття і реалізації управлінських рішень у сфері національної безпеки; створення системи незалежного моніторингу (оцінки) управлінської діяльності у сфері національної безпеки.

    Щодо Проекту Концепції інформаційної безпеки України

    Стаття 2

    У Статті 2 «Визначення термінів» дається широке визначення терміну «інформаційний суверенітет України». Залишається незрозумілим, що насправді це програмне визначення додає до нормативного змісту. Цій термін не є загальновідомим та не застосовується широко у міжнародному праві, він також є предметом гострих дискусій серед науковців та практиків.

    Рекомендується не давати визначення цього терміну, а прямо визначити у нормативних положеннях, що є предметом захисту у інформаційній сфері. Це дозволить уникнути занадто широкого трактування поняття інформаційного суверенітету.

    У визначенні терміну «кіберзлочин» слова «суспільно небезпечне» є зайвими. Якщо діяння є злочинним відповідно до українського законодавства, автор законопроекту робить висновок, що воно має каратися, припускаючи, що воно є суспільно небезпечним, а тому немає необхідності повторювати це тут.

    Стаття 3

    Пункт 2. зазначено: «Відповідно до цієї Концепції розробляються і затверджуються стратегії, програми та плани, якими визначаються цільові настанови, принципи і напрями діяльності суб’єктів забезпечення інформаційної безпеки України». Тобто ці програми та плани (за умови, що вони є обов’язковими до виконання документами) повинні розроблятися на основі закону, але при цьому незрозуміло, чи Концепція має силу закону. Тобто потрібно прояснити законодавчий статус Концепції, інструменти регуляторних органів та документи, які визначають державну політику. Якщо Концепція має нижчий статус, ніж закони, то вона не може змінювати контент законів. Тому найкраще рішення – прямо пояснити правовий характер Концепції (бажано на початку документа або в цій Статті).

    Стаття 5

    У статті 5 міститься довгий список основних принципів забезпечення інформаційної безпеки України.

    Однак деякі принципи викликають занепокоєння, тому що можуть трактуватися як такі, що обмежують свободу слова. Принципи, які викликають занепокоєння, включають: захист інформаційного суверенітету, державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України; формування в інформаційному просторі української ідентичності як невід’ємної складової сталого суспільно-політичного дискурсу та сприяння розвитку в національному інформаційному просторі контенту, який підтримує збереження і захист загальнолюдських цінностей, інтелектуальний, духовний і культурний розвиток українського народу. Зміст принципів є легітимним, однак сильний наголос на національній ідентичності вказує на те, що вони можуть тлумачитися як такі, що обмежують іноземний контент або права іноземних суб’єктів в медійному просторі України, а також нав’язують певну інтерпретацію української ідентичності.

    Стаття 6

    Розділ ІІ Концепції має назву «Основи державної політики у сфері інформаційної безпеки». В ньому визначено (Стаття 6), що державна політика у сфері інформаційної безпеки зосереджена на задоволенні життєво важливих інтересів та потреб в інформаційній сфері щодо продукування, споживання, розповсюдження і розвитку національного стратегічного контенту та функціонування інфраструктури. Що стосується захищеної та функціонуючої інфраструктури, зрозуміло, що вона відіграє важливу роль у державі. Проаналізувавши перший пункт, в якому йдеться про стратегічний контент, виникає питання: «Яка конкретно робота з боку держави буде проводитись для цього?». Створення медіаконтенту не повинно бути завданням держави. Плюралістичний та вільний ринок ЗМІ повинен пропонувати інформаційний контент, створений державними та приватними ЗМІ, та забезпечувати доступ до інформації через міжнародні ЗМІ. Законодавство має забезпечувати саме це. Це положення може посилювати заяву про намір, яка обмежує вільний ринок ЗМІ через надмірне втручання держави.

    Стаття 7

    Положення про всебічне сприяння, державну підтримку та пріоритетність створення і розповсюдження національного інформаційного продукту, в тому числі за межі України, викликає питання про прийнятність такої підтримки в умовах ринкової економіки. В країнах ЄС такі положення можуть суперечити закону про державну допомогу. Навіть якщо в Україні закон про державну допомогу не обов’язково (повністю) відповідає вимогам законодавства ЄС, в будь-якому разі державна підтримка в Україні повинна надаватися із дотриманням чинного законодавства. Це дуже важливо в контексті запобігання корупції, оскільки будь-яка державна допомога суб’єктам господарювання приватного сектору має надаватися прозоро, недискримінаційно та з дотриманням вимог чинного законодавства. Оскільки пряме втручання держави у створення медійного контенту не рекомендується, можна припустити, що ця Стаття спрямована на надання допомоги приватним компаніям. В будь-якому разі це виглядає як надмірне втручання держави у діяльність ЗМІ.

    Останній пункт Статті 7 носить виключно політичних характер: «використання українського національного інформаційного продукту для поширення в міжнародному інформаційному середовищі загальнолюдських цінностей та інформаційного розвитку людства, зокрема обмін із закордонними партнерами України баченням, підходами та механізмами протистояння новітнім викликам, спрямованим на демократичні цінності та свободу слова в інформаційному просторі, що були інспіровані деструктивною політикою інших держав». Важко зрозуміти, як таке положення може бути нормативним без надмірного втручання держави у роботу ЗМІ. Якщо держава сама забезпечує власні ЗМІ таким контентом, це свідчить про надмірне втручання, однак якщо намір полягає у забезпеченні того, щоб приватні ЗМІ надавали певний контент, це також вважається втручанням. Плюралістичне медіасередовище з редакційною свободою забезпечить наявність контенту різних типів, тому контент, який відображає різні точки зору, не повинен заборонятися, якщо він не виходить за межі, встановлені для підбурювання, або не порушує інших положень законів про контент (наприклад, наклеп, заборонена порнографія, тощо).

    Стаття 8

    Розрізняються загрози технологічного та комунікативного характеру. Визначення загроз комунікативного характеру – це спроба описати пропаганду. В міжнародному законодавстві не існує загальноприйнятого визначення пропаганди, і причини цього є цілком зрозумілими. Дуже важко виразити чіткою нормативною мовою, що таке пропаганда, особливо з огляду на те, що ми схильні вважати думку, з якою ми не погоджуємося, пропагандою, в той час як повідомлення, з яким ми погоджуємося, сприймається як законне. Свобода слова передбачає також захист висловів, які викликають незгоду. Для забезпечення свободи слова дуже важливо, щоб не існувало вимоги про проведення експертизи того, що дозволено, а що ні. Будь-яка спроба класифікації повідомлень з метою їх заборони небезпечно балансує на межі цензури. Формулювання Статті 8 є яскравим прикладом таких небезпек.

    Викликає подив таке положення статті як «здійснювати керований вплив на свободу вибору, шляхом поширення у національному інформаційному просторі культу насильства і жорстокості, зневажливого ставлення до людської і національної гідності, розпалювання міжрелігійної, міжетнічної та міжнаціональної ворожнечі, ненависті за етнічною, мовною, релігійною та іншими ознаками», є потенційно суб’єктивним». Але розпалювання ненависті та ворожнечі вже заборонено національним та міжнародним законодавством, тому важко зрозуміти, який додатковий законний зміст міститься у цьому пункті.

    Однак найбільш суперечливим є пункт в): «поширення суб'єктами інформаційної діяльності викривленої, недостовірної та упередженої інформації для дискредитації органів державної влади, дестабілізації суспільно-політичної ситуації, що значно ускладнює прийняття політичних рішень, завдає шкоди національним інтересам України чи створює негативний імідж України». Це положення може значно перешкоджати ЗМІ виконувати наглядову функцію через негативний вплив на можливість вільно критикувати органи державної влади. Воно безпосередньо порушує свободу вираження поглядів, оскільки у будь-якому вільному суспільстві засобам масової інформації дозволяється на власний розсуд формувати імідж країни, органів влади, тощо.

    «Маніпулювання суспільною свідомістю» не є зрозумілим виразом з нормативної точки зору, оскільки майже не можливо задовільно пояснити, як це формулювання відрізняється від будь-якої політичної риторики. Існує багато ефективніших інструментів належного регулювання діяльності ЗМІ, як, наприклад, важливість чіткого розрізнення між фактом та думкою та вимога про обов’язкову об’єктивність новин. В той же час існують поняття, яким важко дати визначення (наприклад, здійснення деструктивного інформаційного впливу).

    Стаття 9

    У Розділі ІІІ «Суб’єкти та механізми забезпечення інформаційної безпеки України» розглядаються інституційні питання. Стаття 9 визначає всіх «суб’єктів забезпечення інформаційної безпеки», до яких відносяться громадяни, громадські організації, чиновники, засоби масової інформації та різні інститути. Стаття не враховує іноземців, що суперечить передовій міжнародній практиці. Навіть якщо певні права застосовуються до громадян іншим чином, ніж до іноземців, основні права, такі як свобода слова, повинні також гарантуватися для негромадян. Не зрозуміло, чому взагалі виникла потреба у Статті 9, оскільки достатньо було б забезпечити виконання відповідних прав кожної особи з урахуванням її ролі та положення згідно  Концепції.

    Стаття 10

    У Статті 10 існують певні положення, які викликають занепокоєння (головним чином останнє положення пункту 1): «визначає стан інформаційної агресії та звертається до Верховної Ради України з пропозицією про введення спеціального правового режиму захисту інформаційного простору держави». Термін «інформаційна агресія» важко визначити у зв’язку з відсутністю загальноприйнятого визначення такого поняття у міжнародному законодавстві. У будь-якому разі необхідно утриматися від прийняття додаткового спеціального закону та забезпечити належне виконання чинного законодавства.

    Стаття 12

    Наступний розділ – Розділ IV «Громадський контроль та державно-громадське партнерство в сфері реалізації державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки». Пункт 2 Статті 12 наголошує, що громадський контроль «здійснюється у формах, що визначені Радою національної безпеки та оборони України і не суперечать чинному законодавству України з питань громадського контролю». Це положення викликає певне занепокоєння. Не повинно існувати обмежень діяльності громадських організацій, окрім тих, які визначені у загальному (кримінальному або іншому) законодавстві. Що стосується контролю за діяльністю держави, важко визначити, які обмеження можуть бути законними. Контролююча функція, яку виконують не лише незалежні ЗМІ, а й громадські організації, відіграє важливу роль у демократичних країнах. Для того щоб громадські організації виконували свої завдання, не потрібно закріплювати жодної спеціальної форми контролю незалежно від того, чи це передбачає здійснення нагляду за роботою органів державної влади чи щось інше. Схоже на те, що це положення має спільний для всіх країн перехідного періоду недолік, а саме, не враховує , що те, що не заборонено, дозволено, а тому не потребує фіксації у законодавстві.

    Стаття 13

    Стаття 13 носить інший характер, оскільки вона передбачає утворення Експертних рад в якості інструмента залучення громадянського суспільства у процес контролю за реалізацією Концепції. Стаття визначає склад Експертних рад, однак нічого не говорить про процедуру призначення їх членів, яка забезпечує незалежність представників громадянського суспільства. Характер пропозицій та звітів також викликає питання. Якщо вони є обов’язковими, тоді хто повинен їх враховувати та яким чином? Крім того, самого контролю не достатньо для зменшення ризиків надмірного державного нагляду за медіаконтентом або інших ризиків, пов’язаних з Концепцією та зазначених вище.

    Прикінцеві положення

    В прикінцевих положеннях говориться про необхідність внесення поправок до низки законів з метою приведення їх у відповідність з Концепцією. Повноваження, якими наділяється Рада національної безпеки і оборони України відповідно до Концепції, можуть суперечити повноваженням незалежних органів (наприклад, незалежному регулятору), які відповідають за регулювання діяльності ЗМІ, що не повинно відбуватися у країні, в якій декларується верховенство права та свобода слова.

    Пропозиції щодо вдосконалення державної політики у сфері інформаційної безпеки

    Враховуючи недосконалість нормативно-правової бази в інформаційній сфері, недостатню розвиненість національної інформаційно-комунікаційної інфраструктури,  гострий брак системної, комплексної та ефективної державної політики щодо забезпечення інформаційної безпеки, громіздку й непродуктивну систему державного управління та регулювання даної сферою, відсутність механізмів здійснення інформаційно-психологічних операцій (ІПСО), системи активного кіберзахисту інформаційного простору країни, якій призваний діяти не тільки в цілях захисту, а й як простір асиметричної відповіді агресору, пропонуємо наступне:

    Державна інформаційна політика повинна ґрунтуватися з урахуванням принципів цілісної комунікативної кампанії заснованої, насамперед, на: визначені, досліджені і врахуванні характеристик, властивостей, інформаційних потреб цільової аудиторії; розробці стратегічного задуму (комунікативної стратегії), який би прозоро і зрозуміло визначав шляхи досягнення цілей державної інформаційної політики, а також надав би змогу скоординувати діяльність органів державної влади на виконання конкретних завдань; зниження рівня конфліктної складової у процесі врегулювання українсько-російських відносин; запровадженні новітніх інформаційних технологій, інноваційних ідей, завдяки чому забезпечити інформатизацію українського суспільства, його захист від зовнішньої інформаційної агресії; забезпеченні наступальності у реалізації державної інформаційної політики чи пропагандистської діяльності; розширенні можливостей позиціонування України у світі шляхом впровадження інформаційних програм іномовлення тощо.

    Постала необхідність впровадження стратегічного планування державної політики забезпечення інформаційної безпеки, з чіткою розробкою послідовності дій щодо досягнення стратегічних цілей та прив’язкою до наявних матеріальних ресурсів, врахуванні і прогнозуванні загроз інформаційній безпеці України (а також тенденцій до їх появи), що виникають у мінливому інформаційному просторі, впровадженні упереджувальних заходів їх нейтралізації  або мінімізації негативного впливу. Розробці сценаріїв реагування на можливі загрози національній безпеці в інформаційній сфері тощо.

    Державна інформаційна політика України потребує вдосконалення нормативно-правового та інституційного забезпечення розвитку інформаційного суспільства. Потребують розробки Закони України “Про Інформаційний кодекс України”, “Про розвиток національної інформаційно-комунікаційної інфраструктури”, доопрацювання й ухвалення законопроектів “Про електронну комерцію”, “Про електронні комунікації”, “Про електронні довірчі послуги” (на заміну Закону України “Про електронний цифровий підпис”), “Про єдину систему електронної взаємодії”, “Про внесення змін до Закону України “Про звернення громадян” (щодо електронного звернення та електронної петиції), а також забезпечення належного функціонування Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства та Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів

    Система кібернетичної безпеки та механізми її забезпечення є складовою частиною національної інформаційної безпеки. Виходячи з того, що Проект Концепції інформаційної безпеки що незабаром буде прийнятий ВР є декларативним документом та фактично не містить механізмів боротьби з кібернетичною загрозою вважаємо необхідним зупинитися окремо на такій частині інформаційної безпеки як кібербезпека.

    Згідно охарактеризованої вище  цілісної системи нормативно-правового забезпечення національної безпеки, яка складається з 4-х рівнів доцільно було би прийняти галузеву Доктрину інформаційної безпеки де окремим розділом прописати як довготривалі так і більш короткострокові національні інтереси  у кібернетичній сфері, визначити загрози об’єктам національної безпеки у відповідній сфері, окреслити пріоритетні напрями політики безпеки із забезпечення інтересів кібернетичної безпеки країни. Наступним кроком у цій сфері повинне стати прийняття Державної цільової програми забезпечення кібербезпеки України, яка буде прийматися та оновлюватися щорічно. Галузеві щорічні державні програми також мають визначати державні органи влади, що є відповідальні за їх реалізацію. У випадку з регулюванням сфери кібербезпеки це можуть бути РНБО, Кабмін в цілому та Міністерство оборони України та Мінінформполітики зокрема, Генеральний штаб Збройних Сил України, Служба безпеки України, Держспецзв’язок України, Комітет з питань інформатизації та зв’язку.

    Всі ці документи дозволять чітко визначити стратегічні пріоритети України у сфері кібербезпеки, розподілити обов’язки між всіма ключовими відомствами та утворити Національну систему кібербезпеки України.

    Але в Україні відсутня цілісна система державного управління що призводить до ситуативних непродуманих рішень у багатьох сферах управління. Так сьогодні профільний комітет ВР з національної безпеки та оборони готується до прийняти Закону України “Про кібернетичну безпеку”. Таким чином кібербезпека, яка є складовою більш широкого поняття  - інформаційної безпеки, отримає вищій нормативно-правовий статус ніж сама інформаційна безпека, закону про яку у нас в країні немає. Більш того, до кінця року Мінінформполітики анонсувало прийняття Концепції інформаційної безпеки з незрозумілим правовим статусом. За всіма ознаками пропонованої нами цілісної системи дана Концепція повинна мати назву Доктрина інформаційної безпеки та містити положення що згадувалися вище.

    В цілому, продовжуючи тему кібербезпеки треба зазначити, що кібербезпекові розробки мають стати частиною державного оборонного замовлення. Крім того, має бути напрацьовано систему ефективних взаємовідносин між державою та приватним сектором у сфері кібербезпеки держави. Концептуальні положення державної політики забезпечення інформаційної безпеки доцільно базувати на фундаментальному взаємозв’язку та взаємодоповнені Стратегії сталого розвитку України і Стратегії національної безпеки України, а реалізовувати на основі взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих одна одного інформаційної і гуманітарної стратегій України. Поряд з реалізацією контрпропагандистських заходів необхідно впроваджувати ефективні стратегічні комунікації  із власним загальноукраїнським наративом, узгодженими діями державних структур і сектором громадянського суспільства довкола цього наративу. Зокрема, здійснювати формування у цільової аудиторії цілісного світосприйняття та просування його на всіх рівнях, в усіх регіонах та всіма методами, на підґрунті об’єктивної інформації, що користується попитом у споживача інформпродукту та характеризується довірою до неї українського населення.

    Змістом функціонування всіх органів державної влади, що регулюють процес забезпеченя інформаційної безпеки безумовно, має бути налагодження комунікативного зв’язку “влада–громадськість”, водночас не менш важливим завданням є співробітництво з ЄС, НАТО та їх державами-членами в процесі запровадження останніми стратегічних комунікацій з метою протидії пропаганді РФ.

    Таким чином, стихійний процес інституційних змін, що мав місце у державній інформаційній політиці України та був зумовлений поточними обставинами, має трансформуватися у системний процес. Його основою може стати запропонована національна 4-х рівнева модель системи нормативно-правового забезпечення національної безпеки яка не має аналогів ані у американській, ані у європейській практиці.  Так, наприклад, у грудні 2015 року Європарламент погодив перший закон щодо кібербезпеки. Тобто робиться така ж методологічна помилка коли кібербезпека виноситься у окремий закон, при відсутності загального закону про інформаційну безпеку.

    5.      Деякі пропозиції щодо основних напрямів державної політики у сфері національної безпеки.

    У внутрішньополітичній сфері

    -                     вдосконалити нормативно-правову базу у сфері забезпечення внутрішньополітичної безпеки, насамперед щодо протидії сепаратизму, екстремізму, забезпечення етнополітичної безпеки;

    -                     здійснити організаційно-правові заходи щодо налагодження ефективної взаємодії державних та недержавних суб’єктів забезпечення національної безпеки у процесі відновлення територіальної цілісності України;

    -                     здійснювати реформи системи державного управління, місцевого самоврядування та судової системи, керуючись національними політичними інтересами, потребами місцевих громад, а не власними політичними, вузькоклановими пріоритетами. Це є важливою умовою забезпечення стабільності політичної системи суспільства в сучасних умовах;

    -                     сприяти формуванню громадянського суспільства і залучати його представників до процесу розробки та здійснення політики забезпечення національної безпеки;

    -                     розбудова демократичної політичної системи, запровадження принципів демократії участі передбачає здійснення комплексних заходів не лише з патріотичного виховання, але й формування у громадян політичних знань, вмінь та навичок з аналізу політичних процесів. Це сприятиме як свідомому вибору громадян у виборчому процесі, протидії політичним маніпуляціям, так і формуванню політичної еліти України, приналежність до якої визначатиметься не лише за посадою і статусом, але й за особистими якостями. Задля цього  необхідним є повернення політології до переліку нормативних, обов’язкових до вивчення дисциплін у вищих навчальних закладах України.

    У соціальній сфері  - (Міністерство соціальної політики України, Міністерство внутрішніх   справ, Міністерство інформаційної політики):

    -        посилити державну інформаційну політику в аспекті інформування населення про хід реформ у країні для зменшення  невдоволеності суспільства процесу «буксування» реформ, які анонсувала влада після революції Гідності. Це дозволить вирішити проблему порушення моральної рівноваги у населення країни, що може виражатися у хронічних втомах, депресіях чи суїцидах і призводить до соціального виплеску накопленої негативної енергії на інших.

    -        вжити заходи державної політики щодо боротьби з безробіттям в Україні та зменшення рівня життя населення;

    -        вдосконалити соціальну політику щодо соціалізації воїнів, що повернулися з зони АТО - великої кількості молодих чоловіків з військовою підготовкою, які можуть стати об’єктами найму кримінальних і екстремістських структур;

    -        вжити заходи щодо боротьби з обігом незареєстрованої зброї у країні, особливо серед соціально-невдоволених груп населення, що створює передумови незаконного придбання і застосування зброї.

    В гуманітарній сфері  - (Міністерство освіти і науки, Міністерство культури, Міністерство інформаційної політики)

    - вжити заходи щодо протидії потужної пропагандистській кампанії РФ що знищує базові контенти національної історичної пам’яті, нівелює її як важливу складову національної єдності, консолідації суспільства та влади;

    - посилити гуманітарну складову національної безпеки щодо боротьби зі створенням та розповсюдженням політтехнологами РФ історичних міфів антиукраїнського характеру, мобілізувати науково-педагогічний потенціал України щодо спростовування тез російської пропаганди щодо дискредитації українських національних героїв та видатних постатей минулого, посилити гуманітарну складову безпеки у аспекті боротьби зі знищенням історичних традицій українського народу і зведення його до категорії т.зв. “неісторичних народів”;

    - здійснювати систематичний інформаційний вплив на суспільну думку країни, яка сьогодні характеризується низькою довірою до національних ЗМІ, що не об’єктивно висвітлюють  ситуацію в країні та обслуговують інтереси політико-олігархічних кіл.

    - розробити та прийняти Концепцію/Доктрину гуманітарної безпеки України.

    В Інформаційній сфері – (Міністерство інформаційної політики, Міністерство оборони, Держспецзв’язок України):

    - вдосконалити галузеву нормативну-правову базу з питань інформаційної безпеки;

    - вжити заходи щодо розвитку національної інформаційно-комунікаційної інфраструктури;

    - подолати брак системної, комплексної та ефективної державної політики щодо забезпечення інформаційної безпеки, вдосконалити громіздку й непродуктивну систему державного управління та регулювання даної сферою.

    -        розробити державну політику щодо боротьби зі смислової війною яка є частиною гібридної війни РФ проти України, що змінює ментальні, ціннісні установки населення на користь противника;

    -        розробити державні механізми блокування можливості концентрації загальнодержавних ЗМІ в руках олігархічних, фінансово-промислових кіл;

    - розробити й прийняти Концепцію інформаційно-психологічних операцій (ІПСО), систему активного кіберзахисту інформаційного простору країни, якій призваний діяти не тільки в цілях захисту, а й як простір асиметричної відповіді агресору;

    - розробити науково-методичну базу для ведення інформаційного протиборства;

    -        ввести у національне законодавство чітке визначення терміну «критична інформаційна інфраструктура»;

    -        розробити стандарти у сфері кібербезпеки, особливо для автоматизованих систем управління на об’єктах критичної інфраструктури;

    -        врегулювати питання забезпечення кібернетичної безпеки України. Прийняти Верховною Радою України  Закону України «Про кібернетичну безпеку»/ «Про кібернетичний захист»;

    -        посилити медіа-супровід проведення АТО, який зараз покладений переважно на офіціальних спікерів сектору безпеки, яким не довіряє суспільство;

    -        знайти можливість озброїти ЗС України комплексами радіорозвідки і радіо придушення засобів зв’язку противника, а також радіорозвідки джерел радіовипромінювання на кшталт російських комплексів РБ-531Б «Инфауна», мобільного автоматизованого комплексу РЕБ «Леер-2» на базі бронеавтомобіля «Тигр»;

     - з метою підвищення ефективності ведення інформаційного протиборства створити Управління інформаційного протиборства. Організаційно-штатна структура управління повинна складатися зі трьох відділів: відділ інформаційної ізоляції району бойових дій, відділ дезінформації та контрпропаганди, відділ військово-цивільної взаємодії;

    -        вдосконалити та узгодити з міжнародними стандартами чинне законодавство України щодо забезпечення інформаційної безпеки.

    У сфері інтелектуальної безпеки та інтелектуальної власності – (Мінекономрозвитку, Мінінформполітики)

    -      на законодавчому рівні налагодити систему захисту інтелектуальної власності, в тому числі авторських прав;

    -      посилити заходи щодо боротьби з Інтернет-піратством, сформувати нову модель колективного управління та легалізації програмного забезпечення урядових організацій;

    -      залучили до реформування державної системи інтелектуальної власності експертів та фахівців профільних і суміжних галузей, зокрема профільних експертів з ЄС та США, Європейську бізнес асоціацію, Американську торговельну палату, представників медіа та Інтернет-провайдерів, провідних юридичних компаній та інших експертів цієї галузі;

    -      вдосконалити процеси нормативно-правового регулювання ринку інтелектуальної власності в умовах патентних війн, (особливо актуально в умовах вступу України у січні 2016 року в європейську зони вільної торгівлі);

    -      реформувати неефективні державні структури – Державну службу інтелектуальної власності, Укрпатент, Інтелзахист, Українське агентство авторських та суміжних прав та інші органи із роздутими штатами працівників та функціями, що дублюються;

    -      сформувати ефективну систему захисту авторських прав в Інтернеті що передбачає вирішення вагомих проблем на законодавчому рівні, які уповільнюють реформи;

    -      систематично проводити потужну інформаційну політику серед громадян щодо формування правосвідомості та розуміння власної відповідальності за користування неліцензійним програмним забезпеченням, за прослуховування музики та скачування фільмів з піратських сайтів.

    У науково-технологічній сфері (Кабмін, Національна академія наук України)

    -    вжити державних заходів щодо зменшення відтоку наукових кадрів з України за рубіж (заходи розвитку національної науки, заохочення та стимулювання українських науковців);

    -    подолати критичний рівень науково-технологічного відставання України від провідних держав світу;

    -    призупинити проведення непродуманих освітніх реформ, результатом яких може стати зникнення ряду наукових шкіл, зниження якості вищої освіти, падіння рівня науково-технологічного розвитку України.

    У воєнній сфері (додатково до тих, що вказані у Воєнній доктрині) :

    -                     участь у формуванні системи міжнародної безпеки із підписанням всіма членами ООН зобов’язань про гарантію відмови від погроз силою та застосування військової сили будь якими державами для реалізації власних інтересів  у міжнародних відносинах;

    -                     визначення нових стратегічних та оперативних напрямків оборони України відповідно до сучасних воєнно-політичних умов, передислокація ЗС України для створення на цих напрямках необхідних угруповань військ.

     Висновки

    Реалізація запропонованих заходів сприятиме формуванню цілісної системи забезпечення національної безпеки, що буде здатна не лише до ефективного реагування на реальні  загрози національній безпеці, але й попереджати їх виникнення у різних сферах життєдіяльності суспільства та міжнародних відносин.

     Це важко але треба зробити, іншого шляху немає.

  • There are no translations available.

    Policy Paper




    Виконано групою експертів:

     Валерій Садовський, Андрій Дацюк, Рена Марутян

     за сприянням Європейського інформаційно-дослідницького центру

     

     

    ЗМІСТ

     

    Визначення проблеми ...................................................2

     

    Безпекова політика держави у 2014-2015 роках ……7

     

    Чим не задовольняє нинішня безпекова політика? ...12

     

    Стейкхолдери безпекової політики.............................13

     

    Варіанти вирішення проблеми ...................................14

     

    Пропонований підхід до вирішення проблеми .........14

     

    Що має бути зроблено для вирішення проблеми? ....16

     

    Висновки і рекомендації……………………………...20

     

    Список використаних джерел……………………......24

     

    Додатки...........................................................................27

     

      

     Визначення проблеми

    З початком російської агресії проти України стало очевидним, що безпекова ситуація кардинально змінилася і не відповідає визначеним в Законі України «Про основи національної безпеки України» загрозам. Зокрема  у воєнній сфері сучасними реальними загрозами виявились в першу чергу такі як:

    - криза існуючої системи міжнародної безпеки, поширення практики погроз силою та безкарне застосування військової сили окремими державами для реалізації власних інтересів  у міжнародних відносинах;

    - прискорення мілітаризації Російської Федерації, розміщення нових систем озброєнь на територіях суміжних з Україною держав, нарощування угруповань військ поблизу українських кордонів, що порушує існуюче співвідношення сил;

    - законодавче закріплення Російською Федерацією можливості застосування воєнної сили за межами Російської Федерації та грубе втручання у внутрішні справи сусідніх суверенних держав;

    - недостатній загальний рівень боєздатності Збройних Сил України та інших військових формувань,  їх незадовільне матеріально-технічне забезпечення і фінансування.

    Сьогодення потребує формування нової безпекової політики починаючи з її основ.

    Побудована за роки незалежності система забезпечення національної безпеки України під час загострення відносин з Російською Федерацією показала свою слабкістьта неефективність. Не підготовленими до реагування на нові виклики і загрози виявились як суб’єкти забезпечення національної безпеки, так і законодавча основа їх діяльності. Чому так сталося?

    Формування безпекової політики та системи забезпечення національної безпеки України відбувалось разом із становленням нашої держави в досить сприятливих умовах. Багатовекторна зовнішня політика України та міжнародна підтримка молодої держави деякий час дозволяли уникати загострення відносин з іншими країнами. В той же час, відмова від ядерної зброї та значне скорочення Збройних Сил України на вимогу провідних країн світу в обмін на повагу до суверенітету України, створювали ілюзію гарантії безпеки нашої держави у майбутньому. Здавалося, що ситуація незмінна і в таких умовах не варто витрачати багато ресурсів для розвитку системи забезпечення національної безпеки. Ретельний аналіз безпекового середовища та прогнозування його розвитку фактично не проводилися. Політика національної безпеки формувалась у відриві від реального стану справ у державі, внутрішніх та зовнішніх  викликів і загроз.

    Більше того, вражають кадрові призначення на керівні посади в системі забезпечення національноїбезпеки. Так за часів президенства Віктора Януковича Міністерство оборони України і Службу безпеки України очолювали донедавна російські громадяни (Дмитро Саламатін і Олександр Якименко відповідно). Саме їх діяльність, а іноді бездіяльність стали причиною послаблення сектору безпеки України. Показовим є також призначення на посаду секретарем РНБО Раїси Богатирьової, яка ніколи до цього не працювала в системі забезпечення національної безпеки і не мала профільної освіти. Така кадрова політика красномовно говорить про небажання керівництва держави взагалі займатись питаннями національної безпеки. Стало традицією в апарат РНБО України призначати скомпрометованих або не затребуваних політиків та державних службовців.

    Був нанесений нищівний удар по системі експертно-аналітичного забезпечення національної безпеки – ліквідовано два провідних аналітичних центри країни де зосереджувався практично весь інтелектуально-кадровий ресурс цієї сфери. Так, через місяць після приходу до влади колишнього президента України В.Януковича, 2 квітня 2010 р. було ліквідовано Інститут проблем національної безпеки та Національний інститут проблем міжнародної безпеки. Фактично було знищено наукові школи та скорочено експертний пул фахівців, котрі здійснювали аналітичне забезпечення органів державної влади, що відповідають за формування та реалізацію політики національної та міжнародної безпеки. Негативні та навіть руйнівні наслідки цього рішення вже сьогодні відчуває Україна у вигляді неефективної системи аналітичного забезпечення політики національної безпеки України.

    Ще однією невирішеною проблемою для України є відсутність цілісної системи підготовки фахівців з науково-експертного та інформаційно-аналітичного  супроводу державного управління, відсутність чітких кваліфікаційних вимог до таких фахівців у сфері національної безпеки.

    На сьогодні, в Україні єдиним ВНЗ, що готує фахівців - державних управлінців для сфери національної безпеки є Національна Академія державного управління при Президентові України (НАДУ). У структурі НАДУ з 2000 року діє кафедра національної безпеки, де зокрема готуються саме фахівці з стратегічного планування політики національної безпеки.

    Для забезпечення системи управління національною безпекою з 2008 р. була запроваджена підготовка магістрів державного управління за спеціальністю 8.150103 “Державне управління у сфері національної безпеки”. До їх компетенції входить здійснення аналітичної, консультативно-дорадчої та організаційно-розпорядчої діяльності з питань забезпечення національної безпеки, стратегічний аналіз та стратегічне планування, пов’язані з розробкою та впровадженням державної політики, спрямованої на виявлення та реагування на загрози національній безпеці передусім на стратегічному рівні державного управління.

    Але у 2016 році кількість спеціальностей НАДУ було скорочено. Дивним є факт того, що в умовах збройного конфлікту та процесу реформування системи забезпечення національної безпеки України в країні ліквідували саме спеціальність «Державне управління у сфері національної безпеки», залишивши тільки спеціалізацію з обмеженим набором слухачів, яка не може покрити запит системи державного управління на фахівців такого рівня.

    Таким чином, на сьогодні слід констатувати, що впродовж багатьох років не реалізована ідея системної, комплексної підготовки фахівців для системи забезпечення національної безпеки України. Зокрема, на сучасному етапі залишаються незадовільним стан законодавчого,  нормативно-правового та наукового забезпечення державної кадрової політики у сфері національної безпеки.

    Особливу увагу слід звернути на проблеми з організацією процесу вироблення управлінських рішень у сфері національної безпеки. РНБО України, яка відповідно до Конституції України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України в системі забезпечення національної безпеки і оборони України РНБО грає головну роль. Вона приймає рішення щодо основних напрямів державної політики з питань національної безпеки, виконання яких потім організовується суб’єктами забезпечення національної безпеки в межах їх повноважень. Але до складу РНБО входять лише ті посадові особи яких визначив Президент. Зрозуміло, що таким складом РНБО не може провести великий комплекс попередніх заходів, які забезпечують прийняття виважених, обґрунтованих рішень. Хто це робить? Апарат РНБО здійснює лише поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України. Національний інститут стратегічних досліджень відповідає за наукове супроводження здійснення Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України повноважень у сфері національної безпеки України. Розвідувальні органи України лише добувають та надають РНБО розвідувальну інформацію.

    Державних органів або структурних підрозділів в них, які б відповідали за виявлення загроз, проведення стратегічного аналізу, прогнозування та вироблення управлінських рішень у сфері національної безпеки немає.  На нашу думку, це є суттєвою проблемою державного управління забезпеченням національної безпеки України.

    Такий стан справ в організаційному й інтелектуально-кадровому забезпеченні національної безпеки вплинув і на формування відповідних нормативно-правових актів. Варто звернути увагу на базовий, нині діючий Закон України «Про основи національної безпеки України»[4]. В цьому законі  визначення основних понять виглядає надмірно академічно, широкий перелік пріоритетів національних інтересів свідчить саме про невизначеність їх пріоритетності, а загрози і напрями політики безпеки вважаються незмінними. Наприклад, поняття терміну «національна безпека» сягає 17 рядків і є складним для сприйняття та розуміння сутності національної безпеки.

    Трактування національної безпеки в категоріях захисту національних інтересів від загроз призводить до того, що політика безпеки орієнтована перед усім на захист, реагування. У результаті ми відстаємо від реальних і потенційних противників, фактично реагуємо на вже існуючі негативні дії та процеси, намагаємось «захиститись». Не дивно, що Україна на сьогодні є не суб’єктом, а об’єктом геополітики. Поряд із цим, провідні країни Заходу, котрі є активними суб’єктами геополітики, розуміють національну безпеку не лише у категоріях захисту національних цінностей і реалізації національних інтересів. Важливою складовою зовнішньої політики безпеки США і спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС є саме поширення демократичних цінностей і підходів до врядування, а у випадку США - також способу життя, що базується на відповідних цінностях. Це активний підхід щодо розуміння національної безпеки і її забезпечення. Відповідно США та провідні держави ЄС є суб’єктами геополітики. Натомість в  Україні домінуючим є “пасивний”, протекціоністський підхід, орієнтований перед усім не на реалізацію національних інтересів, а на їх захист. Це сприяло перетворенню України на об’єкт геополітичних впливів, своєрідний геополітичний простір перетину інтересів провідних гравців системи міжнародних відносин.

    Перелік пріоритетів національних інтересів, серед яких важко визначити які з них дійсно є головними на цей час, зазначений у статті 6 Закону України «Про основи національної безпеки України»[4].

    При досить великій всеохоплюючій кількості сфер забезпечення національної безпеки і пріоритетів національних інтересів виникає питання: Чи можливо взагалі визначити пріоритети державної безпекової політики? Але згаданий закон дає конкретну універсальну відповідь на це питання в статті 8. «Основні напрями державної політики з питань національної безпеки».

    Далі в законі перераховуються основні (не змінні на думку авторів закону) напрями державної політики з питань національної безпеки України в усіх сферах. А як бути з обмеженням ресурсного забезпечення для реалізації безпекової політики, з реальним станом сектору безпеки, виникненням нових внутрішніх та зовнішніх  загроз?

    На ці питання відповіді немає ані в Законі України «Про основи національної безпеки України»[4], ані в новій Стратегії національної безпеки України[21], ані в новій Воєнній доктрині України[2]. Можливо це справа відповідних програм і планів розвитку сектору безпеки, але за останні два роки таких документів не було затверджено. А, притому, визначати пріоритети безпекової політики і розподіляти ресурси це повсякденна функція самої системи забезпечення національної безпеки.

    Ще навесні 2015 року вітчизняні експерти попереджали вище керівництво держави про те, що існує необхідність визначення концептуальних підходів до комплексного перегляду законодавства України з питань забезпечення національної безпеки, починаючи від норм Конституції України, завершуючи відомчими інструкціями[1]. Цього вимагала логіка подій двох останніх років: початок відкритої агресії РФ проти України. Але до сьогодення робота з вдосконалення законодавства у цій сфері є вкрай повільною та несистемною. Лише через рік після анексії території АРК та розв’язання воєнних дій на сході України у травні 2015 року була затверджена нова Стратегія національної безпеки України, а у вересні цього ж року нова Воєнна доктрина України. До комплексного перегляду законодавства до сьогодні справа так і не дійшла. Залишаються не визначеними й механізми реалізації даної Стратегії та Доктрини. Досвід інших країн показує, що державно-управлінські рішення у безпековій сфері треба приймати системно та вчасно, відповідно до нових загроз, що виникають у різних сферах життя суспільства, що перебуває у стані збройного конфлікту з іншою державою.

    Реформування системи забезпечення національної безпеки є одним з найактуальніших для держави питань сьогодення.Під час протидії України широкомасштабній агресії Російської Федерації стало очевидним, що ця система в її нинішньому вигляді не здатна ефективно виконувати свої функції. Перед країною нині постали надскладні завдання, оскільки водночас із життєвою необхідністю захисту фундаментальних національних цінностей – незалежності, територіальної цілісності і суверенітету держави, свободи, прав людини і верховенства права, добробуту, миру і безпеки – усіма доступними, хоча і суттєво обмеженими засобами, держава має у короткий період часу провести комплекс реформ у сфері національної безпеки, а також долати корупцію[5].

    На цьому напрямку робота в державних органах ще тільки починається. Навіть комплексний огляд сектору безпеки і оборони, з якого мало б розпочатися реформування, не завершений. А якщо завтра виникне новий спектр загроз, знов треба буде оцінювати готовність сектору безпеки до протидії у нових умовах і знов його реформувати.      Не заперечуючи необхідність перегляду законодавства та реформування системи забезпечення національної безпеки, слід наголосити на тому, що необхідно знайти більш оперативний спосіб підвищити ефективність існуючої системи забезпечення національної безпеки.

    В умовах обмеженого ресурсного забезпечення значного ефекту можна досягти і за рахунок оперативного управління наявними ресурсами. Для цього треба навчитись чітко визначати пріоритети у вирішенні питань національної безпеки та планувати необхідні заходи.

     

    Безпекова політика держави у 2014-2015 рр.

    Політика забезпечення національної безпеки на цей час залишається фрагментарною, розбалансованою та відірваною від загальних суспільно-політичних процесів. Такий стан справ став наслідком неефективного організуючого та регулюючого впливу з боку органів державної влади на формування та реалізацію безпекової політики, а також відсутності в Україні кваліфікованого аналізу та прогнозування у сфері національної безпеки. Описуючи вищезазначену проблему слід проаналізувати що відбувалося у безпековій політиці України після загострення відносин з РФ, як визначались пріоритети державної безпекової політики і які результати у забезпеченні безпеки ми отримали.

    Верховна Рада України 7-го скликання в цей період почала терміново приймати рішення у сфері національної безпеки, які вже не могли попередити загрози або суттєво вплинути на них. Так 22.02.2014 у Верховній Раді була зареєстрована постанова про запобігання проявам сепаратизму та іншим посяганням на основи національної безпеки України (№4183)[8]. На той час прояви сепаратизму, як наслідок непослідовної зовнішньої політики України, вже набирали обертів в АРК, на сході і півдні України і запобігти їм не вдалося. Сепаратизм сприяв російським спецслужбам в окупації території АРК та частини території Донецької і Луганської областей. Зареєстрована 11.03.2014 Постанова про Заяву Верховної Ради України у зв'язку з зупиненням дії рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 6 березня 2014 року про проведення 16 березня 2014 року загальнокримського референдуму (№4388)[9], а також Постанова про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим (№4461)[7] від 15.03.2014 не зупинили процес анексії Російською Федерацією території кримського півострова.

    28.02.2014 на розгляд ВР України був внесений проект Постанови про звернення Верховної Ради України до держав-гарантів відповідно до Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (№4306)[10]. З часом стало зрозумілим, що цей Меморандум не міг гарантувати нам територіальну цілісність оскільки не містив будь яких конкретних зобов’язань держав-гарантів крім поваги до незалежності, суверенітету та існуючих кордонів України. Силова загроза та безкарне застосування військової сили РФ проти України для реалізації власних інтересів у міжнародних відносинах яскраво засвідчили кризу існуючої системи міжнародної безпеки. Такими ж недостатньо ефективними були Постанова про Звернення Верховної Ради України до держав-гарантів безпеки України (№4390) від 11.03.2014, Постанова про Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй (№4418) [11] від 13.03.2014.

    Наростаючі загрози у воєнній сфері вимагали від Верховної Ради України прийняття рішень щодо реанімації збройних формувань держави. Мабуть першим практичним кроком в цьому напрямку став  Закон про Національну гвардію України від 13.03.2014. Відновлення, раніше розформованої Національної гвардії, красномовно говорить про непослідовність нашої державної політики у сфері національної безпеки.

     В цілому політичне управління у сфері національної безпеки в період розгортання російської агресії  відставало на кілька кроків від дій агресора тому й було малоефективним.

     Першою спробою Верховної Ради України систематизувати політичне регулювання у сфері НБ України стала Коаліційна угода[17], укладена учасниками коаліції депутатських фракцій 8 скликання.

    Учасники коаліції запевнили: «Ми підвищимо обороноздатність держави, реформуємо Збройні сили у відповідності до сучасних вимог та досвіду, набутого у ході АТО, а також будемо розвивати оборонно-промисловий комплекс для максимального задоволення потреб армії та виходу на зовнішні ринки».

    Єдиним виконаним із запланованого коаліцією переліку заходів є - розроблення та внесення змін до Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України», але ці зміни стосувалися лише відмови від позаблокового статусу України. Решта заходів, передбачених угодою з питань реформування Збройних Сил України, реформи оборонно-промислового комплексу, оптимізації Національної гвардії України, оптимізації Служби безпеки України та Статусу тимчасово окупованих і тимчасово непідконтрольних територій залишаються не реалізованими.

     

    Щодо дій РНБО України в період загострення агресії з боку РФ

    Аналіз прийнятих рішень РНБО України в цей період, свідчить про те, що вони носили швидше оперативний ніж упереджуваний характер. Так у відповідь на рішення Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації щодо використання збройних сил Російської Федерації на території України Рада національної безпеки і оборони України 1 березня 2014 року прийняла рішення щодо приведення Збройних Сил України та інших військових формувань у бойову готовність, забезпечення посиленої охорони об'єктів енергетики та критичної інфраструктури, виділення необхідних фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів для належного забезпечення суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів України. Слід зазначити, що виконання цих заходів потребує певного часу (не менше  2 тижнів), а так звані російські «зелені чоловічки» вже в ніч на 27 лютого 2014 захопили будівлю Верховної ради і Ради міністрів Криму, 28 лютого 2014 року - сімферопольський аеропорт та будівлю ТРК «Крим». 1 березня 2014 року була захоплена  поромна переправа Крим — Кавказ із української сторони. До 11 березня 2014 ними були заблоковані майже всі військові частини Збройних Сил України на території півострова Крим.

    В наслідок несвоєчасного реагування на загрозу втрати контролю над територією АРК  23 березня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України була вимушена прийняти рішення «Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів України з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя в інші регіони України» [13]..

    Поширення сепаратистських настроїв на сході і півдні материкової частини України поставило під загрозу втрату контролю і над цими територіями, тому вже 13 квітня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України"[14].

    Можна сказати, що з цього часу державна політика із забезпечення національної безпеки почала корегуватись з урахуванням оцінок та прогнозів щодо загроз в найбільш чутливих сферах.  Так 28 квітня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення "Про стан забезпечення енергетичної безпеки у зв'язку з ситуацією щодо постачання природного газу в Україну"[15], а також рішення "Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України"[18].

    Зокрема, оцінивши причини проявів сепаратизму в Україні, Рада національної безпеки і оборони України зазначила, що Російська Федерація поширює недостовірну, неповну, упереджену інформацію про Україну, через що намагається маніпулювати суспільною свідомістю в Україні та за її межами. Відповідним указом Президента були поставлені завдання суб’єктам забезпечення безпеки в інформаційній сфері. Нажаль більшість із них залишається не виконаною і на цей час.

    Всі наступні рішення Ради національної безпеки і оборони України, очолюваної Президентом України були достатньо оперативними і відповідали умовам воєнно-політичної обстановки, але перша оприлюднена комплексна оцінка загроз національній безпеці України в сучасних умовах прозвучала у звернені Президента України Петра Порошенка під час урочистого відкриття Верховної Ради VIII скликання"Про внутрішнє тазовнішнєстановище України"[6]. Як вона вплинула на процес законодавчого забезпечення діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки України? Виявляється ні Верховна Рада України, ні апарат РНБО України, ні Кабінет Міністрів України не поспішали з корегуванням законодавства та розробкою відповідних програм і планів у відповідь на різке загострення безпекової ситуації.

    Лише в травні 2015 була затверджена Стратегія національної безпеки України, а у вересні 2015 нова редакція Воєнної доктрини України. Системо утворюючий, основний закон у сфері національної безпеки – Закон України «Про основи національної безпеки України» і на цей час не опрацьований у відповідності до сучасних суттєвих змін у цій сфері.

    Більше того, у новій Стратегії національної безпеки України домінуючим видом безпеки є її воєнна складова. При цьому недостатньо уваги було приділено зокрема економічній та соціальній безпеці. Цей підхід вже призводить до негативних соціально-економічних наслідків і може спричинити чергову політичну дестабілізацію. При визначенні пріоритетів політики національної безпеки важливим є розуміння взаємозв’язку між різними її видами. Так, зменшення рівня забезпечення науково-технологічної безпеки призводить до негативних економічних наслідків, а економічні проблеми в свою чергу відображаються  на воєнній, політичній, соціальній безпеці тощо.  Теж саме можна сказати про інформаційну, демографічну, екологічну безпеку.

    Зосередженість вищого державного керівництва на подоланні загроз у воєнній сфері призвела до того, що загрози, у першу чергу, в економічній і соціальній сферах досягли критичних показників і продовжують загострюватись. (Див. Додаток 1).

    Можна стверджувати, що через вагоме погіршення стану економіки за останні роки, значну кількість безробітних, різке падіння реальної заробітної плати людина в Україні не може задовольнити свої потреби і досягнути належних показників якості життя, вкласти кошти в освіту, медичне забезпечення, житло та інші соціальні потреби.

    Хронічні економічні проблеми негативно впливають на всі сфери діяльності без винятку, у тому числі і на оборонну спроможність України, якій зараз приділяється головна увага. Левова частка оборонного бюджету використовується лише на утримання силових структур. Навіть за останні роки, при суттєво збільшеному оборонному бюджеті, на розвиток цієї сфери витрачалось не більше 15% від призначеного бюджету на оборону, тоді як реальна потреба у сотні разів більша. Тобто, в Україні спостерігається дисбаланс між поточними й інвестиційними оборонними витратами. Отже, поточні витрати склали 85%, а інвестиційні – 15%. В той же час в Російській Федерації ці показники поступово наблизилися  до 30 % і 70 % на користь інвестиційних витрат. Це надало можливість Росії здійснити закупівлю озброєння і його модернізацію, активізувати бойову підготовку військ. Україна на сьогодні програє своєму противнику по показникам боєздатності ППО, ВМФ, бойової авіації, технічним характеристикам і кількості оперативно-тактичних ракетних комплексів.

    Доречно після застосування плану мирного врегулювання ситуації у східних регіонах України зосередити увагу саме на забезпеченні економічної, соціальної та інформаційної безпеки України.

     

     Чим не задовольняє нинішня безпекова політика?

    Після розв’язання Російською Федерацією агресії проти України робота органів державної влади щодо забезпечення національної безпеки стала більш активною. Але, на скільки системно вона здійснюється, як визначаються її пріоритетні напрями?

    Аналіз показує що законодавчі акти у сфері національної безпеки не узгоджуються між собою, рішення які приймаються у сфері національної безпеки не завжди відповідають політичним рішенням в інших сферах, і навпаки, рішення в інших сферах не враховують прогнозів у сфері НБ.

    Зокрема:

    - незважаючи на те, що Закон «Про основи національної безпеки України» не відповідає вимогам часу, без його зміни та не узгоджено з ним  приймаються підзаконні нормативно-правові акти, а саме Укази Президента про нові редакції «Стратегії національної безпеки України» та «Воєнної доктрини України». Тепер потрібно вносити зміни до Закону «Про основи національної безпеки України», який має вищу юридичну силу, відповідно до новоприйнятих підзаконних нормативних актів;

    - розробка  Стратегії сталого розвитку "Україна - 2020" проводилась без відповідного стратегічного аналізу та прогнозування безпекового середовища, що унеможливлює її реалізацію. Про який сталий розвиток може йти мова якщо «Стратегія–2020» включає в себе 62 реформи. З них пріоритетними визначені 8 реформ та 2 програми, а коштів не вистачає на жодну з них;

    - відсутні  програми економічного і соціального розвитку нашої держави, розробка яких передбачена нині діючим Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»[3],  тоді як саме вони мали б стати орієнтиром  для  розроблення  безпекової політики у цих сферах і вплинути на визначення основних напрямів безпекової політики що передбачені Законом України «Про основи національної безпеки України», а також Стратегією НБ України;

    Відповідно до Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 26.05.2015 року № 287/2015[21], неефективність системи забезпечення національної безпеки визнано однією з найбільших загроз національній безпеці України.

    Таким чином, необхідність створення єдиної системи стратегічного прогнозування і планування у сфері національної безпеки стає першочерговим завданням суб’єктів системи забезпечення національної безпеки. Окремо слід звернути увагу на відсутністьв ціломусистеми державного стратегічного планування, яка є основою для планування національної безпеки. 

     

    Стейкхолдери безпекової політики

    В умовах постійних змін безпекового середовища, обмеженого фінансування та слабкого стану сектору безпеки і оборони найбільш зацікавленою у визначені пріоритетів політики національної безпеки є Рада національної безпеки і оборони України, яка згідно із Конституцією України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки.

     Але на практиці ми бачимо, що до складу РНБО найчастіше потрапляють політики, які при  формуванні і реалізації безпекової політики використовують не кваліфікований аналіз та прогнозування у сфері національної безпеки від державних органів і установ, а напрацювання власних «кишенькових» аналітичних груп, а також керуються партійними, олігархічними або й навіть власними інтересами.

    Всі інші суб’єкти забезпечення національної безпеки, кожен з яких має визначенні українським законодавством функції і повноваження і зацікавлений у якісному їх виконанні, вимушені  виконувати рішення прийняті без проведення кваліфікованого попереднього аналізу і прогнозування. Іноді такі рішення змінюють основні напрямки безпекової політики, що були визначені у новоприйнятих стратегічних документах і формуються не за результатами моделювання розвитку безпекової ситуації, а просто при черговій зміні політичного керівництва, яке має власне бачення щодо безпекової політики.

    За таких умов, наша держава, захищеність якої повною мірою залежать від формування і реалізації безпекової політики державнимиорганами, буде й надалі залежати від політичних призначень поки не буде створена і не почне функціонувати єдина державна система стратегічного аналізу, прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки яка буде керуватись тільки національними інтересами  і не буде залежати від зміни політичного керівництва. Допоки цього не відбудеться інтереси людини, суспільства та держави не будуть захищені 

     

    Варіанти вирішення проблеми

    І. Залишити без змін існуючий порядок формування і реалізації державної безпекової політики. В такому випадку  пріоритети державної безпекової політики будуть й надалі визначитись в залежності від раптово виникаючих загроз в тій чи іншій сфері. Випереджальних рішень та попередження виникнення загроз не варто очікувати. А відтак сектор безпеки і оборони буде постійно працювати в аварійному режимі і не матиме змоги підготуватись до нових викликів.

    ІІ. Зосередитись на реалізації основних напрямів державної політики визначених у Стратегії національної безпеки, яка розроблена виходячи з ситуації, що склалася у 2015 році. Але враховуючи швидкоплинність процесів, що відбуваються в міжнародній і регіональній безпеці, постійні зміни безпекового середовища будуть завжди впливати на формування безпекової політики. В такій ситуації сектор безпеки і оборони буде планомірно розвиватись але не зможе своєчасно реагувати на нові загрози.

    ІІІ. Дотримуючись стратегічних цілей забезпечення національної безпеки, постійно здійснювати аналіз і прогнозування безпекових умов, проводити моделювання безпекової ситуації і на його підставі уточнювати заходи безпекової політики. Для вирішення цього завдання треба сформувати систему стратегічного аналізу, прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки  України та в цілому переглянути підходи до визначення пріоритетів державної політики забезпечення національної безпеки.

     

    Пропонований підхід до вирішення проблеми

    Перш за все необхідно упорядкувати підхід до стратегічного аналізу, прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки. Він має   ґрунтуватись на основі щорічного послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України і Стратегії національної безпеки України, а також враховувати результати комплексного огляду сектору безпеки і оборони, стратегічну і поточну оцінку безпекового середовища.

    Важливу роль в системі стратегічного аналізу, планування у сфері забезпечення національної безпеки має відігравати План розвитку сектору безпеки і оборони, покликаний забезпечити гармонійний баланс загальнодержавного та відомчого підходів до формування стратегій розвитку кожного суб’єкта і сектора безпеки і оборони, а також завдань соціально-економічного розвитку держави у цілому.

    У порядку організаційного забезпечення процесу стратегічного планування доцільно на загальнодержавному та відомчому рівні утворити відповідні структурні підрозділи і міжвідомчий робочий орган, визначити регламент їх роботи та порядок взаємодії.

    Для підвищення ефективності стратегічного прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки в Україні має використовуватися система прогнозування у цій сфері. Прогнозні сценарії, які будуються на основі аналізу рівня загроз, стану національної безпеки і ефективності сектору безпеки і оборони, мають передбачати, зокрема, визначення порядку дій у кризових ситуаціях, який би комплексно об’єднував заходи політичного, воєнного, економічного, інформаційного та іншого характеру [22].

    Впровадження єдиної системи стратегічного аналізу, прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки в Україні дозволить забезпечити: реалізацію національних інтересів в умовах динамічних змін внутрішнього та зовнішнього середовища, своєчасне і адекватне реагування на реальні та потенційні загрози національній безпеці, ефективне використання ресурсів органів і сил сектору безпеки і оборони, взаємозв’язок з іншими видами загальнодержавного планування і прогнозування, відповідність між пріоритетністю завдань у сфері забезпечення національної безпеки і реальними обсягами їх фінансування, що закладаються в проекті Державного бюджету України, відповідність документів стратегічного планування держави стандартам країн ЄС.

    Для оцінки ефективності  функціонування системи забезпечення НБ необхідно визначити певні параметри, вихід за межі яких свідчить про відхилення від норми. Основними показниками, які можуть характеризувати стан і ефективність функціонування системи забезпечення НБ, повинні стати :

    - показники (індикатори) стану складових системи забезпечення національної безпеки;

    - показники ефективності функціонування самої системи забезпечення НБ і, передусім, сектору безпеки і оборони.

    Моніторинг загроз національній безпеці держави потребує використання показників (індикаторів) широкого спектру, що характеризують фактично всі її аспекти. Основним завданням цього моніторингу є виявлення критичних значень, вихід за границі яких загрожує руйнівними наслідками особі, суспільству та державі.

     Об’єктивність оцінок стану складових системи забезпечення національної безпеки та ефективності функціонування самої системи забезпечення НБ, розрахованих на основі науково обґрунтованих методик з використанням офіційної державної або відомчої статистики, може бути перевірена шляхом їх порівняння з аналогічними показниками, розрахованими незалежними експертами на основі проведених соціологічних опитувань та експертних оцінок, а також з індикаторами, які розробляються міжнародними організаціями[5].

    При цьому необхідно розуміти, що кінцева оцінка рівня забезпечення національної безпеки матиме суб’єктивний характер.  По-перше, не всі види і аспекти забезпечення  безпеки можуть бути визначені у числовому виразі. Наприклад, це стосується політичної, духовної, гуманітарної безпеки. По-друге об’єктивні показники на практиці слугують лише матеріалом, на основі якого експерти, управлінці або навіть громадськість суб’єктивно визначають рівень забезпечення безпеки і формують уявлення про пріоритети безпекової політики в конкретних умовах.

    Дослідження світового досвіду створення і реформування систем забезпечення національної безпеки дозволить Україні уникнути помилок у відповідних процесах, що відбуваються нині, а також застосовувати на практиці найкращі зразки, що довели свою ефективність. Зважаючи на євроінтеграційний курс України, нашій державі необхідно активізувати перенесення досвіду ЄС щодо створення та функціонування системи європейської безпеки у практичну площину шляхом посилення співпраці з інституціями Євросоюзу та адаптації національного законодавства до acquis communautaire.

     

    Що має бути зроблено для вирішення проблеми?

    Необхідність підвищення рівня стратегічного планування в системі  забезпечення національної безпеки вже починає усвідомлюватися вищим керівництвом держави. Як результат, ці завдання прописано у низці стратегічних документів держави у сфері національної безпеки, у Стратегії національної безпеки, Воєнній доктрині України тощо. У останньому документі зі сфери національної безпеки, прийнятому Україною у 2016 році - у Стратегічному оборонному бюлетені, зазначається що серед негативних факторів, що можуть вплинути на проведення оборонної реформи є, зокрема й низька культура управління та значний час підготовки необхідних фахівців. Однією з стратегічних цілей реформування сектору безпеки та оборони визначена ефективна політика, системи планування і управління ресурсами в секторі оборони з використанням сучасних євроатлантичних підходів [19].

    Таким чином, пріоритетним завданням сучасної реформи у сфері національної безпеки повинно стати запровадження системи стратегічного аналізу, прогнозування і планування. Це завдання має вирішуватися системно, використовуючи усі механізми державного управління, якими володіє держава. Пропонуємо  правовий, кадровий та організаційно-управлінській рівні вирішення цих завдань.

    Правовий рівень.

    В даний час в Україні експертні рішення носять, як правило, рекомендаційний і допоміжний характер, приймаються у формі висновків, пропозицій і звернень. Експертна діяльність регулюється декількома десятками нормативних правових документів, включаючи закони України, укази Президента України і постанови Кабінету Міністрів.

    Процес створення і функціонування системи стратегічного прогнозування і планування у сфері національної безпеки потребує ефективного  наукового та експертно-аналітичного супроводження. Головною основою цього процесу може стати прийняття Закону України «Про науково-експертній супровід державного управління».

    Основні положення правової моделі науково-експертного супроводу державного управління в Україні подаються у Додатку 2.

    Кадровий рівень.

    Неординарність завдань, що стоять перед управлінськими структурами сектору безпеки, постійно підвищують рівень вимог до державного службовця що здійснює управлінські функції у цій сфері. Саме тому реалізація державної політики національної безпеки має забезпечуватися відповідними інтелектуально-кадровими ресурсами. 

    Необхідність докорінного поліпшення якості інтелектуально-кадрових ресурсів системи забезпечення національно безпеки, забезпечення їх професійного розвитку, зумовлена потребою цієї сфери у висококваліфікованих кадрах, ерудованих, компетентних управлінцях з інноваційним мисленням, уміючих оперативно ухвалювати відповідальні управлінські рішення в умовах невизначеності, нестачі часу, появи нових викликів та загроз безпекової ситуації в країні.

    З метою підготовки кваліфікованих фахівців із аналітичного забезпечення розробки та  реалізації політики національної безпеки пропонується:

    1. У вищих навчальних заклад України, відповідно до їх профілюзапровадити викладання нормативних, варіативних та факультативних дисциплін з національної безпеки і її видів.

    2. На базі Національної академії державного управління при Президентові України створити постійно діючі курси з підвищення кваліфікації державних та незалежних фахівців з національної безпеки. До викладання на означених курсах можуть бути залучені провідні викладачі НАДУ при Президентові України, Національної академії СБУ, Національного університету цивільного захисту України, Воєнно-дипломатичної академії, Національної академії внутрішніх справ, Національного університету оборони України.

    Організаційно-управлінський рівень

     Організаційно-управлінський рівень можна вдосконалити шляхом створення при апараті РНБО України Центру експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки (ЦЕС). Так, виходячи з тих функцій, що покладаються на Апарат РНБО, доцільно покласти на нього додаткову функцію з проведення стратегічного аналізу, виявлення загроз національним інтересам, моделювання та вироблення пропозицій до управлінських рішень у сфері національної безпеки. Саме для здійснення цієї функції на основі апарату РНБО і за рахунок його чисельності необхідно створити цей Центр, який би складався з:

    - Головного Ситуаційного центру (відповідального за збір та обробку поточної безпекової інформації, виявлення загроз національним інтересам),

    - Центру стратегічного аналізу (відповідального за проведення стратегічного аналізу і прогнозування),

    - Центру прогнозного моделювання (відповідального за організацію моделювання та вироблення пропозицій до управлінських рішень у сфері національної безпеки )

    Для забезпечення функціонування Головного Ситуаційного центру та Центру стратегічного аналізу в їх складі мають бути створені експертні групи політичного, економічного, воєнного, гуманітарного, соціального аналізу,  тощо. До роботи в цих групах мають бути залучені лише системні аналітики за вказаними напрямами аналізу. При цьому це можуть бути й недержавні експерти.

    До роботи у складі Центру прогнозного моделювання крім головних фахівців Головного Ситуаційного центру та Центру стратегічного аналізу необхідно залучати представників  центральних органів виконавчої влади, керівництво сектору національної безпеки і оборони, провідних фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, розвідувальних органів, та інших відомств за необхідністю.

    Фахівці Центру експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки повинні здійснювати експертно-аналітичний супровід прийняття управлінських рішень із забезпечення національної безпеки на рівні вищих органів державної влади. Вони здійснюватимуть моніторинг внутрішньодержавної та міжнародної ситуації, визначатимуть проблеми та пропонуватимуть варіанти їх вирішення. На основі цих пропозицій на засіданнях РНБО визначатимуться конкретні пріоритети та  завдання політики національної безпеки  й визначатимуться заходи по їх виконанню.  

    З огляду на процес децентралізації і збільшення повноважень місцевих громад пропонується при регіональних представниках Президента України (префектах) створити Регіональні центри експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки. Вони повинні працювати у чіткій взаємодії з Центром експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки при РНБО України. Це дасть можливість більш ефективного моніторингу ситуації в різних регіонах України і прийняття управлінських рішень із забезпечення національної безпеки з урахуванням наявних ресурсів і ситуації на місцях. По суті пропонується створити Загальнодержавну систему експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки України (ЗСЕС).

     

    Формування політики національної безпеки та визначення її пріоритетів має проводитись на  3-х функціональних рівнях:

     1-й рівень — експертно-аналітичне забезпечення політики національної безпеки (аналіз і прогноз розвитку суспільних і міжнародних процесів, визначення пріоритетів безпекової політики,  проблем її реалізації, пропозиції щодо їх вирішення).

     2-й рівень — управлінська діяльність з постановки завдань, затвердження пріоритетів політики безпеки, нормативно-правового забезпечення їх реалізації, координації державних та недержавних суб’єктів забезпечення НБ і контролю за процесом  виконання завдань.

     3-й рівеньзалучення громадськості до процесу визначення пріоритетів політики національної безпеки та її здійснення. Мова йде про застосування механізму “демократії участі”. Окрім механізмів представницької демократії  (вибори), громадського контролю за діяльністю державних структур сектору безпеки і впливу громадян на державну політику шляхом участі у діяльності політичних партій, можливим є їх залучення  до процесу визначення пріоритетних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики безпеки. Мова в першу чергу йде про загальнонаціональний референдум з ключових питань національної безпеки (в межах компетенції). Цим забезпечується досягнення загальнонаціонального консенсусу щодо визначальних рішень в процесі формування і реалізації політики національної безпеки. Мова може йти про входження до воєнно-політичних блоків, регіональних міждержавних об’єднань або вихід з них, зміни адміністративно-територіального устрою, реформування систем правоохоронних органів, судочинства  або реформи в сфері охорони здоров’я чи освіти (це проблеми соціальної, демографічної, гуманітарної, науково-технологічної безпеки, суспільно-політичної стабільності). Без досягнення загальнонаціонального консенсусу щодо пріоритетів політики національної безпеки рівень суспільно-політичної нестабільності і конфліктності буде зберігати тенденцію до збільшення.

     З метою організації функціонування системи стратегічного аналізу, прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки пропонується не тільки запровадити стратегічний аналіз в системі національної безпеки але й використовувати методику визначення пріоритетів політики національної безпеки, яка буде ґрунтуватися на розробці і використанні паспортів загроз національній безпеці в різних сферах життєдіяльності суспільства. Мова йде про документи, які передбачають оцінку подій, процесів, інших чинників, що перешкоджають або унеможливлюють  реалізацію національних інтересів, а також  характеристику їх можливого розвитку (масштаб, тенденції, наслідки) та визначення завдань суб’єктів національної безпеки по реагуванню на загрози (моніторинг,  превентивні дії, локалізація, тощо) (Додаток 3). 

     

    Висновки і рекомендації

     1.Політика національної безпеки повинна бути спрямована перед усім на захист національних цінностей і реалізацію національних інтересів. Ключовим завданням є не стільки реагування на загрози, як їх попередження. Важливою є готовність до реалізації національних інтересів в умовах швидких змін геополітичної та внутрішньополітичної ситуації. По суті ми повинні попереджати й нейтралізувати явища і процеси, що перешкоджають реалізації внутрішніх і зовнішніх національних інтересів, а не просто захищати їх від загроз.

    2.Формування політики національної безпеки та визначення її пріоритетів матиме 3 функціональні рівні:

     ü     1-й рівень — експертно-аналітичне забезпечення політики національної безпеки (аналіз і прогноз розвитку суспільних і міжнародних процесів, визначення пріоритетів безпекової політики,  проблем її реалізації, пропозиції щодо їх вирішення).

     ü     2-й рівень — управлінська діяльність з постановки завдань, затвердження пріоритетів політики безпеки, нормативно-правового забезпечення їх реалізації, координації державних та недержавних суб’єктів забезпечення НБ і контролю за процесом  виконання завдань.

     ü     3-й рівень — залучення громадськості до процесу визначення пріоритетів політики національної безпеки та її здійснення. Мова йде про застосування механізму “демократії участі”.

     3.Визначення пріоритетів політики національної безпеки відбувається з урахуванням внутрішніх та зовнішніх факторів впливу. До внутрішніх факторів належать: стан економіки, характер соціально-економічних і політичних процесів, наявність природних сировинних ресурсів, екологічні проблеми, рівень науково-технологічного розвитку та наявність професійних кадрів в ключових галузях економіки й системи державного управління, стан здоров’я населення, рівень обороноздатності тощо. До зовнішніх факторів можна віднести: характер відносин з іншими державами, наявність чи відсутність конфліктних ситуацій у стосунках з ними, геополітичне і геоекономічне положення держави, її роль в системі міжнародних відносин.

    4.Методика визначення пріоритетів політики національної безпеки ґрунтується  на розробці і використанні паспортів загроз національній безпеці в різних сферах життєдіяльності суспільства.

     На підґрунті аналізу здійснюється прогнозне моделювання розвитку суспільних та міжнародних процесів та визначаються пріоритетні заходи щодо управління ними відповідно до національних інтересів України. Означений комплекс заходів являє собою функціональний зміст розробки політики забезпечення національної безпеки.

     5.Всі види національної безпеки взаємопов’язані. За певних обставин більше значення можуть отримати окремі види. На сьогодні – це воєнна, соціальна, економічна, інформаційна та політична безпека. Проте створення дисбалансу в системі національної безпеки шляхом забезпечення воєнної безпеки за рахунок інших видів безпеки вже має негативні наслідки для економіки, соціальної сфери, науково-технологічного розвитку, а у перспективі може призвести до критичного рівня політичної дестабілізації. На сьогодні ключовим завданням є економічний і соціальний розвиток, що і наддасть ресурси для забезпечення воєнної безпеки.

    6.Джерелом внутрішніх і зовнішніх загроз українським громадянам, суспільству та державі є неефективна або навіть деструктивна діяльність суб’єктів забезпечення національної безпеки, котрі навмисно або з огляду на нездатність ефективно використати наявні матеріальні й інтелектуальні ресурси, перешкоджають реалізації національних інтересів. З огляду на вищезазначене,  пріоритетним для  політики національної безпеки України  є внутрішній напрям її реалізації. Без кардинального зменшення рівня корупції і проведення комплексних реформ в системі державного управління й місцевого самоврядування, без створення сприятливих умов для відродження економіки і підвищення рівня життя населення годі сподіватись на посилення позицій України в системі міжнародних відносин і відновлення її територіальної цілісності.

    7.Необхідним є впровадження єдиної системи стратегічного аналізу, прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки України. Ця проблема має правовий, кадровий та організаційно-управлінській рівні. ЇЇ вирішення дозволить забезпечити: реалізацію національних інтересів в умовах динамічних змін внутрішнього та зовнішнього середовища, своєчасне і адекватне реагування на реальні та потенційні загрози національній безпеці, ефективне використання ресурсів органів і сил сектору безпеки і оборони, взаємозв’язок з іншими видами загальнодержавного планування і прогнозування, відповідність між пріоритетністю завдань у сфері забезпечення національної безпеки і реальними обсягами їх фінансування, що закладаються в проекті Державного бюджету України, відповідність документів стратегічного планування держави стандартам ЄС.

    8.При апараті РНБО пропонується створити Центр експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки (ЦЕС). Він повинен складатись з: 

     ØГоловного Ситуаційного центру (відповідального за збір та обробку поточної безпекової інформації, виявлення загроз національним інтересам)

    Ø- Центру стратегічного аналізу (відповідального за проведення стратегічного аналізу і забезпечення використання його результатів у процесі прогнозування)

    Ø- Центру прогнозного моделювання (відповідального за організацію прогнозування та вироблення пропозицій до управлінських рішень у сфері національної безпеки ).

     9.З огляду на процес децентралізації і збільшення повноважень місцевих громад пропонується при регіональних представниках Президента України (префектах) створити Регіональні центри експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки. Вони повинні працювати у чіткій взаємодії з Центром експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки при РНБО України. Це надасть можливість більш ефективного моніторингу ситуації в різних регіонах України і прийняття управлінських рішень із забезпечення національної безпеки з урахуванням наявних ресурсів і ситуації на місцях.

    10.Процес створення і функціонування системи стратегічного аналізу,  прогнозування і планування у сфері національної безпеки потребує ефективного  наукового та експертно-аналітичного супроводження, що, в свою чергу, передбачає підготовку відповідних фахівців у системі вищої освіти України. 

     

    Список використаних джерел

     1.Висновки і рекомендації щодо внесення змін до Закону України «Про основи національної безпеки України». Аналітична записка". - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:, http://www.niss.gov.ua/articles/1775/, Національний інститут стратегічних досліджень.

    2.Воєнна доктрина України. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443, Президент України.

    3.Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України ". - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1602-14, Верховна Рада України.

    4.Закон України «Про основи національної безпеки України». - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/964-15;  ВРУ.

    5.Концептуальні засади розвитку системи забезпечення національної безпеки України : аналіт. доп. / О. О. Резнікова, В. Ю. Цюкало, В. О. Паливода, С. В. Дрьомов, С. В. Сьомін. – К. : НІСД, 2015. – 58 с.. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:  http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/nac_bezp-182c8.pdf

    6.Позачергове послання Президента України Петра Порошенка під час урочистого відкриття Верховної Ради VIII скликання "Про внутрішнє та зовнішнє становище України. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/pozachergove-poslannya-prezidenta-ukrayini-do-verhovnoyi-rad-34118. 

    7.Постанова про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим (№4461) від 15.03.2014. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/891-18

    8.Постанова про запобігання проявам сепаратизму та іншим посяганням на основи національної безпеки України (№4183). - [Електронний ресурс].- Режимдоступу:http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=49844 , Верховна Рада України.

    9.Постанова про Заяву Верховної Ради України у зв'язку з зупиненням дії рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 6 березня 2014 року про проведення 16 березня 2014 року загальнокримського референдуму (№4388). - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/857

    10.Постанова про звернення Верховної Ради України до держав-гарантів відповідно до Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (№4306). - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?id=&;pf3516=4306&skl=8

    11.Постанова про Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй (№4418) від 13.03.2014". - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/DG3EQ00A.html

    12.Про соціально-економічне становище України. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/druk/soc_ek/2015/publ_12_2015_u.html

    13.Рішення від  23 березня 2014 року «Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів України з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя в інші регіони України». - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0002525-14

    14.Рішення  від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України". - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/405/2014.

    15.Рішення від 28 квітня 2014 року "Про стан забезпечення енергетичної безпеки у зв'язку з ситуацією щодо постачання природного газу в Україну". - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/n0003525-14.

    16.Стратегія сталого розвитку "Україна - 2020". - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5/2015, Президент України.

    17.Угода про коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна». - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:, http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/n0001001-15, Верховна Рада України.

    18.Указ Президента України № 449/2014 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року "Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України". - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/n0004525-14

    19.Указ Президента України №240/2016 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 20 травня 2016 року "Про Стратегічний оборонний бюлетень України". - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/2402016-20137

    20.Указ Президента № 115/2015 від 28.02.2015 Про створення та забезпечення діяльності Головного ситуаційного центру України. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:, http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/n0002525-15.

    21.Указ Президента України від 26.05.2015 року № 287/2015Про Стратегію національної безпеки України. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/962016-19836

    22.Формування системи стратегічного планування і прогнозування у сфері національної безпеки України. Аналітична записка. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1847/

    23.Ситник Г.П. Державне управління у сфері національної безпеки (концептуальні та організаційно-правові засади): Підручник / Г.П.Ситник. – К. НАДУ, 2012. – 544 с.

     

    Додатки

    Додаток 1.

     Статистичні показники соціально-економічного становища України

    В Україні на цей час сформувалась і продовжує діяти економічна модель, яка спирається на отримання прибутків від експорту переважно сировинної та низькотехнологічної продукції та «проїдання» цього прибутку через малоефективний популістський соціальний патерналізм та високу частку корупційного перерозподілу національного продукту. При цьому національна економіка залишилась нездатною належним чином задовольняти внутрішній попит на непродовольчі споживчі та інвестиційні товари, що обумовило високий рівень імпортозалежності. Країна потрапила в жорстку залежність від кон’юнктури світових ринків, а національна політика – в залежність від потужних лобі експортерів.(дані Інституту суспільно – економічних досліджень).Справа в тому, що фінансово-промислові групи, які мають потужне політичне лобі в органах виконавчої і законодавчої влади України, орієнтовані переважно на експорт. Вони активно працюють за офшорними схемами, виводячи капітали з України. Натомість малий і середній бізнес більше орієнтований на внутрішній ринок. Проте дієвих кроків по створенню сприятливих умов для малих і середніх підприємців за два роки після «Революції гідності» так і не було здійснено.

    Частка малого та середнього бізнесу становить лише 14,5% від загального обсягу українського експорту. Це вдвічі менше, ніж у середньому в державах ЄС. Податкове навантаження на бізнес і населення  суттєво не зменшилось. (дані Інституту економічних досліджень і політичних консультацій).

    За рівнем протидії корупції Україна посідає 130 місце із 168 країн (поруч з Непалом, Камеруном, Нікарагуа, Парагваєм). (дані фундації Transparency International)

     За 2015 рік порівняно із 2014 роком обсяг експорту товарів та послуг України скоротився на 27,2%, імпорт – на 29,9%. Тобто, якщо збережеться ця тенденція у наступні два роки, то основа нашої недієздатної, відсталої моделі економіки незабаром буде повністю зруйнована, а разом з нею і незалежність держави[12].

    Сьогодні стан функціонування соціальної сфери (охорони здоров’я, освіти, соціального захисту) є також незадовільним. Видатки на цю сферу складають понад 56% видатків зведеного бюджету, що є абсолютно співставним з видатками провідних країн світу, проте зовсім не співставним у абсолютному визначені.

    За даними Державної служби статистики ситуація у соціальній сфері має стійку тенденцію до погіршання[12].

    Деякі показники соціальної статистики:

    На 1 січня 2016 року чисельність наявного населення в Україні,  становила 42760,5 тис. осіб. (тобто упродовж 2015року чисельність населення зменшилася на 168,8 тис. осіб)

    Кожен третій громадянин України – пенсіонер. Середній розмір пенсії – 1581 гривна, а мінімальний –1074 гривні (навіть не досягає розміру прожиткового мінімуму — 1330 гривень).

    Кількість зареєстрованих безробітних на кінець січня 2016р. становила 508,6 тис. осіб, або майже третину всіх безробітних працездатного віку.(тобто насправді безробітних більше ніж 1,5 млн. осіб)

    Індекс реальної заробітної плати (з урахуванням змін споживчих цін) у середньому за 2015р. порівняно з 2014р. становив 79,8%.Загальна сума заборгованості з виплати заробітної плати на 1 січня 2016р. становила 1880,8 млн.грн., що на 42,5% більше, ніж на початок 2015р.

    У грудні 2015р. субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг отримували 30,5% домогосподарств країни. (це означає, що кожна третя сім’я в Україні не спроможна оплатити житлово-комунальні послуги)


     Додаток 2.

     Основні положення правової моделі науково-експертного супроводу державного управління в Україні.

     У сучасних умовах здійснення державної влади потребує серйозної наукової підтримки як в частині вироблення стратегічних концептуальних і доктринальних підходів до цілепокладання, прогнозування наслідків, так і в частині вирішення актуальних оперативних завдань.

    В даний час в Україні експертні рішення носять, як правило, рекомендаційний і допоміжний характер, приймаються у формі висновків, пропозицій і звернень. Експертна діяльність регулюється декількома десятками нормативних правових документів, включаючи закони, укази Президента України і постанови Кабінету Міністрів. Досвід організації експертної діяльності здійснюється в таких сферах, як:

    Øекспертиза загальнодержавних заходів і рішень; 

    Øконтроль органів державної влади; 

    Øантикорупційна діяльність; 

    Øсудова експертиза, арбітражна практика; 

    Øаудиторська діяльність; 

    Øзаконодавча діяльність; 

    Øдіяльність саморегулюючих організацій;

    Øгалузева експертиза тощо.

    Законодавство України в даний час не встановлює спеціальних вимог до організаційно-правових форм, форм власності і організації діяльності науково-експертних організацій, що здійснюють наукову діяльність для потреб державного управління.

    В Україні досі не прийнято окремого закону про некомерційні (неприбуткові) організації. Тому ці питання регулюються загальними нормами Цивільного кодексу України щодо юридичних осіб, Законом України «Про громадські об'єднання». Подібне положення є правовою білою плямою, оскільки  науково-експертна діяльність в сфері державного управління потребує високої професійної кваліфікації та відповідальності. У зв'язку з цим постає необхідність встановлення спеціальних вимог до такого роду діяльності як для окремих експертів, так і для організацій з метою забезпечення гарантій їх ефективної роботи та відповідальності. Те ж саме відноситься до правового регулювання діяльності науковця: норми законів України не забезпечують достатніх вимог до наукового співробітника, що займається науковою діяльністю для державних потреб. У чинному законодавстві не міститься спеціальні норми про фінансування науково-експертних організацій.

    У чинному законодавстві України не міститься спеціальні норми щодо фінансування науково-експертних організацій. З одного боку, це дає великий набір потенційних можливостей і джерел фінансування. З іншої — знижує гарантії стійкості діяльності такого роду організацій, стимулюючи їх до підприємницької діяльності, та пошуку інших форм стійкого фінансування. При цьому забезпечення стійкості фінансування дуже важливе з точки зору відтворення відповідних наукових кадрів і наукових шкіл. У зв'язку з цим необхідневстановити відповідні правові вимоги і гарантії.

    Таким чином, з правової точки зору залишаються неврегульованими питання:

    Øорганізації діяльності науково-експертних організацій, у тому числі в частині відповідальності за результати і незалежності від державного апарату;

    Øзабезпечення фінансування діяльності науково-експертних організацій.

    Øнедостатньо врегульованими є питання використання результатів діяльності науково-експертних організацій у сфері державного управління, у тому числі питання наукової і суспільної експертизи.

    Специфіка організації роботи державних службовців полягає в тому, що вони концентруються перш за все на вирішенні оперативних завдань з метою забезпечити максимальну управлінську ефективність в поточному режимі, у тому числі для досягнення контрольних показників в умовах нагляду з боку управлінців вищого рівня.

    У зв'язку з цим, навіть маючи досить високий професійний рівень, державні службовці частенько не володіють необхідними ресурсами для організації серйозної аналітичної і прогностичної роботи з використанням адекватної, сучасної наукової методології. В результаті, відносно ефективно вирішуючи актуальні тактичні (оперативні) завдання, система державного управління може не справлятися з функцією формування адекватного дійсності прогнозуі стратегічних пріоритетів.

    Як правило, вирішення цих завдань входить в компетенцію вищих посадових осіб: Президента України, Голови Верховної Ради, Голови Кабінету Міністрів, вищих посадових осіб і керівників законодавчого органу. Для ухвалення ефективних рішень з питань стратегічного планування на довгострокову перспективу особа, що приймає рішення, повинна володіти повнотою необхідної інформації, а також відповідним методологічним апаратом для її інтерпретації. Часто ОПР відчуває нестачу цих ресурсів через відсутність відповідних кадрів, експертних груп, методологічних напрацювань. Крім того, виникають ситуації неумисного і навіть навмисного спотворення інформації, у тому числі з протиправних мотивів. Все це призводить до помилок при формулюванні основних напрямів розвитку, довгострокових цілей і способів їх досягнення при здійсненні державної влади.

    Вітчизняний і зарубіжний досвід переконливо засвідчує, що існує необхідність ефективного використання науково-експертного потенціалу для вирішення завдань у сфері державного управління — особливо для забезпечення діяльності вищих посадових осіб держави. Порівняльний аналіз дозволяє зробити вивід про недостатність в даний час в Україні аналогічних інститутів і правових механізмів їх функціонування.

    Законопроект направлений на усунення цих недоліків і створення системи українських «мозкових центрів», що володіють відповідним правовим статусом і вирішують завдання, що є у аналогічних зарубіжних структурах: формування незалежного від державного апарату науково обґрунтованої експертної думки при розробці найважливіших рішень у сфері державного управління, проведення наукової експертизи проектів державних рішень з метою оцінки їх ефективності, загроз ірівня задоволення інтересів суспільства і окремих соціальних груп. Такі організації в термінології законопроекту іменуються «науково-експертними організаціями».

    Науково-експертна підтримка державного управління повинна забезпечувати вирішення наступних завдань:

    •        формування цілісної ціннісно-світоглядної основи при здійсненні державного управління;

     •    створення додаткового незалежного джерела інформації про суспільні процеси в цілях прийняття і реалізації управлінських рішень;

    •        створення системи незалежного моніторингу (оцінки) управлінської діяльності.

    Інструменти науково-експертної підтримки державного управління:

    •      професійна експертиза проектів управлінських рішень і результатів їх реалізації;

    •      незалежна експертиза проектів управлінських рішень і результатів їх реалізації;

    •   формування альтернативних державним каналів інформації в цілях моніторингу соціально-економічних процесів і оцінки результатів управлінської діяльності;

    •    створення дискусійних майданчиків для професійного обговорення найважливіших соціально-економічних і політичних питань;

    •     суспільно-просвітницька і освітня діяльність.

    В зв'язку з цим, вважаємо за необхідне створення ефективної правової моделі здійснення науково-експертної діяльності для державних потреб і використання результатів цієї діяльності в реальному державному управлінні, а саме розробка основних аспектів Проекту Закону Україні «Про науково-експертній супровід державного управління». Проект націлений на створення реальних механізмів участі найбільш професійно підготовлених представників інститутів громадянського суспільства впроцедурах розробки державно-значимих рішень.

     

    Концепція Проекту Закону України «Про науково-експертну підтримку державного управління»

    Закон з моменту його прийняття і введення в дію буде системо утворюючим актом, що визначає правові основи відносин у сфері створення, функціонування і розвитку системи науково-експертних організацій у сфері державного управління, а також розвитку системи наукової експертизи правових актів.

    Необхідність розробки вищезгаданого Проекту обумовлюється  відсутністю системно організованої науково-експертної діяльності, направленої на підтримку державного управління України. Науково-експертна функція не властива державному управлінню як такому, яке концентрується на вирішенні актуальних проблем управління і не має можливості займатися аналізом причин і умов їх виникнення. В даний час в вітчизняному державному управлінні спостерігається кризанауково-експертної підтримки державного управління, який характеризується наступними наслідками:

    1) відсутність знань і належного розуміння картини сучасного світу, нездатність формування і реалізації цілісної і внутрішньо несуперечливої державної політики управління в різних сферах;

    2) зниження стратегічного рівня державного управління (зниження горизонтів планування і прогнозування — до 5–10 років; зниження міри обхвату різних сфер суспільного життя; зниження глибини деталізації прогнозу);

    3) зниження адекватності оцінки інформації, що поступає з навколишнього середовища, не найвища здатність вироблення адекватних управлінських реакцій на виникаючі виклики на всіх рівнях управління, особливо на верхніх;

    4) ідеологічна монополія і ідейна криза, не найвища здатність формулювання і реалізації ідейно-ідеологічного базису для формування системи цінностей, об'єднуючих країну і що створюють цивільну націю;

    5) неповна відповідність по деяких аспектах державної політики, що реалізовується, національним інтересам іі національній безпеці Росії;

    6) не найвища здатність мобілізуватися для виходу з кризи і самостійного вирішення кризисних ситуацій.

    Одна з основних причин ситуації, що склалася, — це недостатня ефективність системи науково-експертної підтримки державного управління, причинами чого, у свою чергу, є:

    1) недостатність системності і організованості науково-експертної діяльності при формуванні стратегії, довгостроковому плануванні і прогнозуванні;

    2) відсутність альтернативних джерел інформації, загальне зниження рівня обізнаності про процеси, що відбуваються в товаристві — особенно в регіональному аспекті, — по цілому ряду причин; 3) недостатня ефективність офіційних структур, глобальних процесів, що системно займаються усвідомленням, в російському і світовому масштабах і здатних сформувати реальну і бажану картину світу, у тому числі альтернативну нав'язуваним або таким, що привносяться ззовні ідейно-ідеологічним концептам;

    4) недостатність досвіду, практики, механізмів і процедур критичної оцінки і свідомого формування суспільно-прийнятної ідеологічної (ідейною) складової державного управління, як наслідок — спрощення цієї системи до стану готовності лише узяти вже сформовану ідеологію;

    5) недостатність практики саморефлексії в цілях виявлення і формулювання, усвідомлення національних інтересів у сфері державного управління і державної політики;

    6) недостатність інтелектуальній і морально-вольовій готовності до дій в кризисній ситуації.

    Основна ідея Проекту закону «Про науково-експертну підтримку державного управління» (далі — законопроект) полягає в правовому регулюванні науково-експертної діяльності для вирішення завдань, що виникають в процесі здійснення державної влади в Україні.

    Основна мета законопроекту — підвищення ефективності державного управління за рахунок:

    - підвищення наукової обґрунтованості цілепокладання та рішень, що розробляються і приймаються, у сфері державного управління;

    збільшення точності прогнозування при розробці і ухваленні управлінських рішень, у тому числі законів, указів Президента України, підзаконних нормативних правових актів, нормативних правових актів;

    забезпечення прогнозу наслідків планованих до прийняття рішень у сфері державного управління;

    підвищення оперативності і дисципліни при ухваленні рішень у сфері державного управління;

    створення системи моніторингу наслідків реалізації прийнятих рішень у сфері державного управління.

     

    Загальна характеристика стану правового регулювання в  даний час

    Найважливішими в забезпеченні діяльності науково-експертних організацій є наступні питання:

     Øорганізація їх діяльності, у тому числі в частині відповідальності за отримані результати, і забезпечення незалежності від державного апарату;

    Øзабезпечення фінансування їх діяльності;

    Øвикористання результатів їх діяльності у сфері державного управління; наявність конкретних правових механізмів організації взаємодії з органами державної влади.


      Опис запропонованих законодавчих рішень

    З врахуванням виявлених правових недоліків та протиріч основні цілі законопроекту можна сформулювати таким чином:

    1) створення правових основ для взаємодії науково-експертних організацій і експертів з органами державної влади при здійсненні останніми покладених на них державних повноважень;

    2) створення конкретних механізмів використання результатів науково-експертної діяльності в державному управлінні;

    3) підвищення активності участі недержавних організацій (інститутів громадянського суспільства) у процесах розробки рішень у сфері державного управління;

    4) підвищення відповідальності інститутів громадянського суспільства за реалізацію державної політики у встановлених сферах діяльності;

    5) підвищення ролі і розширення функцій суспільної експертизи проектів рішень, що приймаються у сфері державного управління;

    6) створення додаткових механізмів моніторингу різних сфер державного управління;

    7) підвищення наукової обґрунтованості рішень, що приймаються, у сфері державного управління.


    Законопроект повинен визначити наступні основні поняття:

    наукова діяльність — діяльність, направлена на здобуття і використання нових знань, у тому числі:

    фундаментальні наукові дослідження — експериментальна або теоретична діяльність, направлена на здобуття нових знань про основні закономірності побудови, функціонування і розвитку людини, суспільства, держави;

    прикладні наукові дослідження — дослідження, направлені переважно на використання нових знань для досягнення практичних цілей і вирішення конкретних завдань;

    науково-експертна організація — організація, що здійснює наукову і експертну діяльність;

    науково-експертна підтримка державного управління — це наукова і експертна діяльність, що здійснюється в цілях підвищення ефективності державного управління;

    управлінське рішення — акт реалізації повноважень у сфері державного управління, що є оформленим у документ;

    експерт — фахівець, що постійно здійснює професійну експертну діяльність, чиї спеціальні знання і навики є важливими при оцінці проектів управлінських рішень, а також результатів реалізації управлінських рішень у сфері державного управління; експерт несе передбачену законодавством відповідальність за представлені в ході здійснення експертної діяльності висновки;

    експертна діяльність — це діяльність з незалежній професійній і відповідальній оцінці проектів управлінських рішень, пропонованих для прийняття у сфері державного і муніципального управління, а також результатів реалізації управлінських рішень;

    експертний висновок — документ, що містить результати обов'язкової і суспільної експертизи.

    Законопроект повинен визначити основні інструменти науково-експертної підтримки державного управління, як які можуть бути використані:

    • професійна експертиза проектів управлінських рішень і результатів їх реалізації;
    • незалежна експертиза проектів управлінських рішень і результатів їх реалізації;
    • формування альтернативних державним каналів інформації в цілях моніторингу соціально-економічних процесів і оцінки результатів управлінської діяльності;
    • створення дискусійних майданчиків для професійного обговорення найважливіших соціально-економічних і політичних питань;
    • спільно-просвітницька і освітня діяльність.

    Також правовому регулюванню в законопроекті підлягатимуть такі форми здійснення науково-експертної підтримки, як платне виконання робіт, безвідплатне виконання робіт, надання послуг; суспільні слухання та інші форми.

    Соціально-економічні наслідки ухвалення законопроекту полягатимуть в підвищенні наукової обґрунтованості діяльності органів державного управління, підвищенні прозорості процесу ухвалення управлінських рішень, зниженні рівня соціальної конфліктності і в підвищенні загального рівня ефективності державного управління.

    Політичними наслідками реалізації законопроекту може стати підвищення загальної ефективності державного управління, політичної стабільності, якості державних регулюючих механізмів.

    Юридичні наслідки ухвалення законопроекту полягатимуть у підвищенні якості нормотворчої діяльності на державному і регіональному рівнях, підвищенні обґрунтованості і системності прийняття правових актів, у вдосконаленні і розвитку процедур попереднього узгодження і експертизи проектів правових актів.


      

    Додаток 3.

     

    Методика визначення пріоритетів політики національної безпеки

     

    На підґрунті аналізу внутрішніх та зовнішніх факторів, що впливають на реалізацію національних інтересів України, здійснюється прогнозне моделювання розвитку суспільних та міжнародних процесів та визначаються пріоритетні заходи щодо управління ними відповідно до національних інтересів України. Означений комплекс заходів являє собою функціональний зміст  політики забезпечення національної безпеки.

     

    Запропонована методика складається з 3 етапів.

     

     1.На етапі аналізу Центр експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки повинен виявити загрози НБ (інтересам  людини, суспільства, держави) в економічній, соціальній, інформаційній, воєнній  та інших сферах. При цьому застосовуються сучасні загальнонаукові та спеціальні, галузеві методи аналізу.


    2.На етапі прогнозування Центр має здійснити прогнозування зовнішніх та внутрішніх впливів на  економічний і соціальний розвиток України, оцінити спроможності системи забезпечення НБ реагувати на поточні і майбутні виклики і загрози, провести моделювання небезпечних ситуацій по сферах суспільних відносин,  регіонах, в системі міжнародних відносин.  На цьому етапі застосовуються сучасні методи прогнозування, зокрема сценарного, ігрового, імітаційного моделювання тощо.


    3.На етапі планування визначаються пріоритети безпекової політики та розробляється план заходів по їх реалізації. Конкретні заходи з реалізації політики національної безпеки відображаються у відповідних Державних цільових програмах із забезпечення різних видів безпеки.

     

    Подальше уточнення пріоритетів політики безпеки може здійснюватися при корегуванні основних напрямів державної політики або виявлених в ході аналізу нових потенційних і реальних загроз економічному і суспільно-політичному розвитку України.