UkrEngRus

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

За час свого існування людство безповоротно знищило біля 300 млрд. т кисню, замінивши його шкідливими сполуками, з яких кисень вже не може утворитися.

На Землі приведено у повну непридатність для ведення сільського господарства 1,5 – 2,0 млрд. га раніше родючих ґрунтів.

В результаті антропогенної діяльності температура атмосфери з початку XХ сторіччя зросла приблизно на 2 – 3 градуси за Цельсієм.

Наша цивілізація за станом технологій, можливостями біосфери досягла критичної межі через перенаселеність планети.***

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

В Україні протягом року в атмосферу надійшло 6,7 млн.т забруднюючих речовин, на підприємствах України утворилось 419,2 млн. т небезпечних відходів. З природних водних об’єктів України забрано 14,8 млрд. м3 води, у водойми скинуто 1,7 млрд. м3 забруднених стоків.

Різко знизився загальний рівень здоров’я населення України. У 2015 році  померло 594 тис. 800 осіб, народилось 411 тис. 800 осіб.

Україна віднесена до групи країн з високим рівнем захворюваності на туберкульоз.

В Україні ВІЛ-інфіковані 185 147 осіб, хворі на СНІД 38 455 осіб.***

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

Зростання обсягів нелегальної міграції в Україну становить реальну загрозу для суспільної безпеки. Україна входить у першу п’ятірку країн, де проживають міжнародні мігранти (6,8 млн. осіб).

Нелегальні мігранти здійснюють на території України кримінальні злочини, загострюють санітарно-епідеміологічну ситуацію.

Зростає рівень криміналізації суспільства. В Україні протягом 2015 року виявлено 5 млн. 651 тис. 824 злочина, засуджено 947тис. 983 особи.***

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

В Україні порушуються права і свободи людини. Правоохоронними органами застосовуються необґрунтовані затримання та арешти.

Широко розповсюджене незаконне насильство для отримання зізнання у скоєнні злочину.

Порушуються права власності, зокрема, незаконні захвати земель або іншої власності всупереч закону.

Воєнна доктрина РФ в переліку загроз містить розширення НАТО і нарощування можливостей США та альнсу в цілому..*** У Стратегії Національної безпеки США дії Росії кваліфіковані як агресія що потребує протидії.. *** Росія реформує силові структури: відбувається створення Федеральної служби військ Національної Гвардії на базі Внутрішніх військ МВС, Федеральної міграційної служби та Федеральної служби контролю обігу наркотиків.. *** Глави оборонних відомств країн ЄС погодили новий план оборони і безпеки та домовилися створити новий штаб і спільні сили швидкого реагування.. ***

There are no translations available.

photo

Ярослав Журавльов


За останній рік істеблішмент Російської Федерації став активно впроваджувати в життя проект створення нового економічного і політичного міждержавного об’єднання під назвою «Євразійський союз». Одна з ключових ролей в цьому, як планується, конфедеративному союзі відводиться Україні.


 

На початку жовтня 2011 року, Володимир Путін, тоді ще прем’єр міністр Російської Федерації, опублікував статтю в газеті «Известия», яка вийшла під назвою «Новый интеграционный проект для Евразии — будущее, которое рождается сегодня» [1]. Саме цією публікацією голова уряду Російської Федерації дав потужний поштовх проекту створення нового конфедеративного об’єднання суверенних держав з єдиним політичним, економічним, військовим і митним простором – Євразійського союзу.

Ідея Євразійського союзу далеко не нова. Вперше концепція євразійства зародилась в 20-ті роки XX ст. в середовищі російської еміграції. Як відомо в 20-ті роки за кордоном опинилось багато науковців, філософів, які намагались переосмислити події 1917 року, намагались зрозуміти і сприйняти нову геополітичну парадигму. Серед таких людей варто виділити князя Миколая Трубецького, Петра Савицького (до речі, українця за походженням), Георгія Флоровського та Петра Сувчинського. Саме ці четверо інтелектуалів і склали в 20-ті роки у Болгарії в місті Софія так званий «євразійський гурток».

Метою євразійців було не просто об’єднання країн Європи і Азії в єдину наддержаву. Петро Савицький, зокрема, наголошував на особливому «відчутті» навколишньої дійсності [2]. В Росії, на його думку,  поєднуються західноєвропейське відчуття моря та монгольське (греко-візантійське у Маккіндера в його теорії Хартленду [3]) відчуття континенту. Це поєднання, не властиве іншим країнам, і дає змогу Росії виступити стержнем, основою для об’єднання на перший погляд несумісних між собою віддалених географічних регіонів Євразії.

Однак, у 30-ті рр. в середовищі євразійців на перший план висунулось «ліве» крило, представники якого почали проводити прорадянську діяльність, вбачаючи в СРСР з одного боку спадкоємця царської Росії, а з іншого боку власне приклад реалізації їх ідей надпотужної євразійської держави, хоч і з комуністичним ідеологічним підґрунтям. Таким чином, вони втратили ту особливу емоційно-чуттєву складову, закладену Савицьким, який протиставляв її і правим, і лівим ідеологіям. Політика для молодих, амбітних лідерів євразійського руху 30-х років вийшла на перший план. Сучасний німецький політолог Андреас Умланд з цього приводу писав: «евразийцы поддерживали антизападные, изоляционистские, империалистические и идеократические аспекты раннего советского режима и видели в нем частичную преемственность царской империи» [4]

Врешті-решт, остаточно дискредитувавши себе в середовищі російської еміграції, наприкінці 30-х років євразійський рух зійшов нанівець.

Ідеї євразійства надовго були забуті, аж поки не відродились у Радянському Союзі. Воскресив їх з небуття Лев Миколайович Гумільов, який доповнив їх власними розробками в сфері етногенезу.

На початку 1990-х років перестала існувати євразійська наддержава – Радянський Союз. Перестав існувати біполярний світ. Зрозуміло, що багато хто не був з цим згоден, і, відповідно, почали виникати різноманітні ідеї та проекти нового об’єднання країн колишнього СРСР.

У 1990-ті роки прихильники нового міждержавного об’єднання були не тільки в Росії. Найвпливовішим та найпослідовнішим прибічником союзу з Росією та іншими республіками колишнього СРСР виступив Президент Республіки Казахстан Нурсултан Назарбаєв. Саме Президент Казахстану ще в березні 1994 року і запропонував проект створення Євразійського Союзу, в який, на його думку, в першу чергу повинні були увійти Росія, Казахстан, Білорусь, Киргизстан та Таджикистан.

Однак, через власні економічні, внутрішні проблеми (перш за все війна у Чечні) російський істеблішмент в середині 90-х років не підтримав проект Назарбаєва. У 1995 році була спроба створення Митного союзу, однак реалізація цього проекту розтягнулась на півтора десятиріччя.

10 жовтня 2000 року в Астані глави держав Росії, Казахстану, Білорусі, Киргизстану та Таджикистану підписали Договір про створення Євразійського економічного співтовариства (теж, до речі, ідея Нурсултана Назарбаєва). 23 лютого 2003 року президенти Росії, Казахстану, Білорусі і України оголосили про намір сформувати Єдиний економічний простір. Однак і ці проекти почали втілюватись в життя надзвичайно пасивно.

Наприкінці 1990-х популярності у середовищі частини російської інтелігенції набуває неоєвразійство. Першопочатково представлене воно було різними, часто конкуруючими між собою, групами та організаціями. Однак, на даний момент, неоєвразійський рух пов’язують лише з однією організацією – Міжнародним євразійським рухом. Цей рух організаційно оформився у 2003 році. Засновником, лідером та головним ідеологом Руху був і залишається Олександр Дугін. Вплив Дугіна на російську політичну еліту не треба переоцінювати, однак ясно, що його діяльність сприяла поширенню ідей неоєвразійства в колах російської інтелігенції та й за межами Російської Федерації.

В той же час, в середині 2000-х років, в середовищі російського істеблішменту, після стабілізації економічної, внутрішньополітичної ситуації, концентрації влади в руках Володимира Путіна поступово прийшли до висновку про необхідність активізації зовнішньої політики в межах традиційних сфер впливу. І ось, поступово, починаючи з 2006 року, проекти Митного союзу, Єдиного економічного простору, Євразійського економічного союзу почали об’єднуватись в єдиний інтеграційний проект.

Декларацію про створення Євразійського союзу було підписано 18 листопада 2011 року президентами Росії, Казахстану та Білорусі. Володимир Путін заявив: «Евразийский союз — это открытый проект. Мы приветствуем присоединение к нему других партнеров, и прежде всего стран Содружества. При этом не собираемся кого-либо торопить или подталкивать. Это должно быть суверенное решение государства, продиктованное собственными долгосрочными национальными интересами» [1]. Однак, амбітні плани Москви щодо залучення нових членів до Євразійського союзу не обмежуються лише країнами-членами СНД.

Нині ми є свідками серйозної кризи Єврозони, серед аналітиків існують і доволі песимістичні погляди щодо долі ЄС. В будь-якому випадку, стало зрозумілим, що після приєднання Хорватії подальшого розширення Європейського союзу не буде принаймні кілька років, буде сповільнено  реалізацію Східного партнерства – ініціативи, розпочатої у травні 2009 року, котра була спрямована на гармонізацію європейських пострадянських держав зі стандартами Євросоюзу. У той же час світ зіштовхнувся з серйозними економічними проблемами. В тому числі з проблемами в економіці зіштовхнулись і країни Центрально-Східної Європи, які історично були в полі зору Росії, та на які остання в різний час поширювала свій вплив. Перш за все тут варто згадати про давнього партнера Росії – Сербію, де у травні 2012 року Президентом було обрано голову ультра-націоналістичної Сербської радикальної партії Томіслава Ніколіча. Ніколіч традиційно вважався проросійським політиком. Він підтвердив це своїм першим офіційного візиту на посаді Президента Сербії, який він здійснив у Москву. Мільярд доларів, які йому там були обіцяні в якості інвестицій зможуть суттєво стабілізувати сербську економіку але звичайно ж не будуть сприяти євроінтеграції Сербії. На Болгарію Росія намагається тиснути відомим і в Україні способом – шляхом тиску в енергетичній галузі. В той же час і Болгарії, і Сербії запропоновано взяти участь в реалізації проекту «Південного потоку», що є суттєвим важелем в переговорах Росії з цими країнами. Запланований трубопровід «Південний потік» повинен, за розрахунками експертів, поставити Сербію і Болгарію в центрі російських амбіцій і не допустити створення європейської енергетичної мережі, яка може з’єднати Середню Азію, Південний Кавказ і Європу поза межами контролю Росії. Загалом Російська Федерація через зовнішню політику, використовуючи економічні важелі намагається посилити вплив також і в Угорщині, країнах Прибалтики. Ну і звичайно ж, як не згадати в цьому ключі перемогу Бадзіни Іванішвілі на парламентських виборах в Грузії, що є також позитивним моментом для Росії.

Експерт європейської програми Центру стратегічних та міжнародних досліджень у Вашингтоні (CSIS) Януш Бугайські зазначає: «Президент Владімір Путін прагне утвердити Росію як полюс влади в багатополярному світі. Ця стратегічна мета спричиняє необхідність пильного нагляду за різноманітними європейськими та євразійськими субрегіонами включно зі Східною Європою, зонами Балтійського й Чорного морів, Кавказом та Центральною Азією. Для втілення євразійських амбіцій Москві слід зібрати навколо себе групу країн, лояльних або охочих служити її інтересам; деякі світові тенденції останніх років сприяють процесові» [5].  

Петко Ганчев, голова Геополітичного центру Євразія-Софія, аналізуючи можливість реалізації проекту Євразійського союзу в свою чергу пише: «Для осуществления этого проекта есть достаточно исторических, географических и культурных предпосылок, которые накопились за время исторического развития народов и государств евразийского пространства, равно как и очень сильная геополитическая необходимость, проистекающая из доминирующих тенденций развития мира» [6]. 

Ось ця «геополітична необхідність» і підживлює неоімперіалістичні амбіції Кремля. Амбіції РФ стосовно сусідів включно з Україною подвійні: підпорядкування зовнішньої політики кремлівському інтересу та інтеграція в промосковські безпекові й економічні організації. Москва використовує для цього всі наявні засоби. Тут можна згадати першого і останнього президента Криму Юрія Мешкова, який нещодавно зазначив, що прагне добиватись незалежності півострову та вступу його до Митного союзу. Очевидно, що ця заява є також одним з елементів тиску на українську владу.

Стосовно України в таких геополітичних умовах, то за словами того ж вищезазначеного Яноша Бугайські: «Ваша країна зараз перебуває на роздоріжжі: куди їй прямувати, до кого йти на зближення – чи то до Заходу з його відповідними стандартами, угодою про асоціацію та зону вільної торгівлі й майбутнім входженням до ЄС, чи то до Росії з її Митним союзом, євразійськими інтеграційними планами Путіна й політичною конфедерацією. Моя особиста думка – Україна не може залишатися нейтральною і стояти осторонь» [7].

Отже, за минулий рік, який пройшов після фактичного початку реалізації проекту Євразійського союзу, ми побачили, що цей проект є надзвичайно цікавою, амбітною ініціативою Москви. На відміну від попередніх проектів концепція Євразійського союзу базується на міцних ідеологічних підвалинах, закладених ще в середовищі еміграції у 20-30-х рокахXX ст.. Проект прийшовся надзвичайно вчасно. Користуючись економічним послабленням ЄС, Москва прагне утвердитись в Центрально-Східній Європі, на Кавказі. Сучасна українська влада, провідні фахівці в галузі економіки, національної безпеки повинні, на мою думку, звертати особливу увагу на реалізацію Кремлем проекту Євразійського союзу, який несе в собі як плюси, так і мінуси для української держави. Те, що Москва буде активно залучати Україну до цього проекту, не викликає в мене жодних сумнівів.

 

  1. Путин В.В.  Новый интеграционный проект для Евразии — будущее, которое рождается сегодня. – Режим доступу: www.izvestia.ru/news/502761
  2. Савицкий П.Н.Степь и оседлость. – Режим доступу: www.gumilevica.kulichki.net/SPN/spn03.htm
  3. Маккіндер Г. Д. Географічна вісь історії. – Режим доступу: www.ji.lviv.ua/n39texts/makkinder.htm
  4. Умланд Андреас. Постсоветские правоэкстремистские контрэлиты и их влияние в современной России // Журнал «Неприкосновенный запас», № 1 (57), 2008 г. – Режим доступу: www.intelros.ru/readroom/nz/nz_57/2286-postsovetskie-pravojekstremistskie.html
  5. Бугайські Янош. Холодний мир: путінський полюс влади кидає виклик Європі. – Режим доступу: www.tyzhden.ua/Politics/53985
  6. Ганчев Петко. Нужен ли ЕврАС и как он возможен? – Режим доступу Інформаційно-аналітичний портал Євразія: www.evrazia.org/article/1995
  7. Бугайські Янош. Інтерв’ю виданню Тиждень.ua від 22 червня 2012 року. – Режим доступу: www.tyzhden.ua/World/

Ярослав Журавльоввипускник історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка, політичний оглядач.