UkrEngRus

“During the past 3 centuries human population has increased tenfold to 6000 million and fourfold in the 20th century

• Cattle population increased to 1400 million (one cow/family) by a factor of 4 during the past century

• There are currently some 20 billion (20,000 million) of farm animals worldwide

• Urbanisation grew more than tenfold in the past century almost half of the people live in cities and megacities

• Industrial output increased 40 times during the past century; energy use 16 times

• Almost 50 % of the land surface has been transformed by human action”

Paul Crutzen

Dutch Nobel prize winning atmospheric chemist***

“Fish catch increased 40 times

• The release of SO2 (110 Tg/year) by coal and oil burning is at least twice the sum of all natural emissions;

over land the increase has been 7 fold, causing acid rain, health effects, poor visibility and climate changes due to sulfate aerosols

• Releases of NO to the atmosphere from fossil fuel and biomass burning is larger than its natural inputs, causing regional high surface ozone levels

• Several climatically important ”greenhouse gases” have substantially increased in the atmosphere, eg.

CO2 by 40 %, CH4 by more than 100 %.”

Paul Crutzen

Dutch Nobel prize winning atmospheric chemist***

“Water use increased 9 fold during the past century to 800 m3 per capita / year;

65 % for irrigation, 25 % industry, ~10 % households

It takes 20, 000 litres of water to grow 1 kilo of coffee

11,000 litres of water to make a quarter pounder

5,000 litres of water to make 1 kilo of cheese

1 kg meat → 16000 litres of water

1 kg grain → 1000 litres of water”

Paul Crutzen

Dutch Nobel prize winning atmospheric chemist

Воєнна доктрина РФ в переліку загроз містить розширення НАТО і нарощування можливостей США та альнсу в цілому..*** У Стратегії Національної безпеки США дії Росії кваліфіковані як агресія що потребує протидії.. *** Росія реформує силові структури: відбувається створення Федеральної служби військ Національної Гвардії на базі Внутрішніх військ МВС, Федеральної міграційної служби та Федеральної служби контролю обігу наркотиків.. *** Глави оборонних відомств країн ЄС погодили новий план оборони і безпеки та домовилися створити новий штаб і спільні сили швидкого реагування.. ***

Ситник Григорій Петрович, д. н. держ. упр., професор

Останні десятиріччя ознаменувалися активізацією інтересу до проблем міжнародної та національної безпеки, що обумовлено закономірностями та особливостями цивілізаційного розвитку і пов’язаними з ними політичними та соціально-економічними потрясіннями глобального характеру.

 

Дослідження проблем безпеки ґрунтується на загальній теорії національної безпеки,  методологічних засадах її забезпечення у політичній, економічній та інших сферах, державного управління національною безпекою. Розробці методології дослідження проблем безпеки сприяли  зусилля багатьох вітчизняних та іноземних учених, які заклали основи формування понятійно-категорійного апарату теорії, визначили об’єкти, цілі та завдання суб’єктів державного управління національною безпекою, напрями підвищення його ефективності. Сформувалася загальнонаукова парадигма дослідження проблем та державно-управлінських аспектів забезпечення національної безпеки, яку можна назвати класичною. В її основі покладено твердження, яке набуло обрисів канонічної дослідницької моделі: національна безпека є інтегральна характеристика безпеки людини, безпеки суспільства та державної безпеки, а її оптимальний рівень  залежить від дотримання у процесі державного управління деякої оптимальної комбінації змінних у трикутнику: "національні інтереси" – "небезпеки щодо їх реалізації" – "можливості держави".  Тому політика національної безпеки формується на основі результатів, які отримані за допомогою вказаної моделі, а її пріоритетом, як правило, є побудова системи національної безпеки, яка б гарантувала створення належних умов для підтримки бажаного рівня захищеності національних інтересів, забезпечення цілісності об’єктивно диференційованого суспільства.

 

 

Неупереджений аналіз дозволяє дійти висновку, що системи забезпечення національної безпеки провідних країн світу  побудовані згідно описаної вище моделі є збалансованими та досконалими. Водночас в інших країнах, спроби побудувати аналогічні системи, які ґрунтуються на  класичній парадигмі, не є достатньо продуктивними. Їх системи у кращому випадку спроможні самостійно гарантувати лише асиметричний характер реалізації своїх життєво важливих національних інтересів або взагалі є декларативними. Тому практична реалізація інтересів таких країн вразливо залежна від впливів з боку провідних країн. Це свідчить про не універсальність класичної парадигми дослідження проблем та державно-управлінських аспектів забезпечення національної безпеки. Більше того, незважаючи на те, що силовий вектор в боротьбі за реалізацію національних інтересів зміщується в площину політичного, економічного та інформаційного протиборства, по закінченні “холодної війни” світ не став більш передбачуваним, а навпаки  – більш конфліктним і агресивним, з явними тенденціями застосування силових методів у врегулюванні конфліктних ситуацій. Так, з 1945 року по 1990 рік було 300 війн ( 7 на рік), а за останні 10 років ХХ століття відбулося близько 150 війн і серйозних збройних конфліктів, тобто у середньому 15 на рік. Тому є кілька принципових причин.

 

Зокрема, руйнування біполярної системи трансформувало проблему прийняття будь-яких рішень в сфері національної безпеки із двомірної в багатомірну задачу. Тобто сьогодні ці умови, а отже і оптимальне вирішення сукупності задач, пов’язаних із забезпеченням національної безпеки знаходяться в деякому багатомірному просторі, де все активніше проявляють себе інші суб’єкти міжнародних відносин та суспільні процеси, які раніше тією чи іншою мірою були скоординовані біполярною системою. Іншими словами, раніше структурно-функціональна простота біполярної системи сприяла певному ступеню надійності та прогнозованої спрямованості аналізу міжнародної та національної безпеки. За її відсутності визначення національних інтересів та розробка ефективних стратегій, спрямованих на їх реалізацію перетворилося у більш складну проблему. Це приводить до гострих дебатів про найбільш ефективну аналітичну основу - реалізм, конструктивізм, лібералізм тощо щодо вибору концептуального підходу по забезпеченню національної безпеки та вибору стратегії держави (наприклад, активна участь у міжнародних справах, часткова відмова від такої участі або взагалі повне зосередження на “внутрішніх ” проблемах).

Ці проблеми необхідно розв’язувати з урахуванням того, що інтенсифікація глобалізаційних процесів породила низку додаткових проблем стратегічного порядку. З одного боку, це передусім антагонізм несумісних між собою цінностей. Так, пара цінностей “свобода і рівність”, трансформуються в дилему: “відкрите” чи “закрите” суспільство. Остання, в свою чергу, може бути сформульована  наступним чином - або за найвищу (абсолютну) цінність на глобальному рівні вважати пріоритет прав і свобод індивіду, а отже і безпеки (одночасно сприймаючи світ, де є дуже багаті і дуже бідні, як об’єктивну необхідність), або найвищою цінністю визнати  “рівність” і “поділити все по справедливості”. Але історичний досвід багатий прикладами, що в такому разі фатально неминучим є  обмеження прав і свободи будь-якого індивіду у всіх сферах суспільного життя, бо прагнення індивіду бути багатшим як в духовному, так і в матеріальному вимірах мають бути поставлені під жорсткий адміністративно-політичний, економічний та ідеологічний контроль. Має місце й інша, не менш глобальна проблема – необхідність переоцінки ролі та відповідальності держави у сучасному світі крізь призму її  можливостей і механізмів  по забезпеченню стійкого і безпечного суспільного розвитку.

Окрім того, незважаючи та постійний акцент з боку провідних країн на актуалізації так званих не традиційних загроз міжнародній і національній безпеці (тероризм, наркобізнес, масові порушення прав людини, нелегальна міграція тощо), що будь-яка національна культура, її матеріальні та духовні цінності є рівноцінним індивідуальним виміром цінностей людської цивілізації, аналіз їх керівних документів з питань безпеки показує - вони лише модернізують стратегії "стримування" та "неядерного стримування", які з'явилися у 80-90-х роках. Більше того останнє десятиріччя переконливо свідчить - досягнення стратегічних політичних цілей, як правило, відбувається, як і раніше шляхом розв’язування локальних війн і конфліктів, внутрішніх підривних дій, політичного, інформаційного, економічного тиску проти ймовірного противника.

Таким чином класична парадигма безпеки не дозволяє враховувати реалії сучасного, досить мінливого і суперечливого світу, можливість реалізації за тих чи інших умов неоднакових варіантів розвитку одного й того самого суспільства, глибоке переосмислення ролі індивідуального та колективного (в тому числі глобального) інтелекту,  національних і міжнародних вимірів безпечного розвитку людини, а відтак побудувати систему забезпечення національної безпеки, адекватну реаліям середовища формування національних інтересів держави та загроз щодо їх реалізації.

Вищевикладене підтверджує, що методологія кожної науки не повинна обмежуватися домінуючою в науковому товаристві загальнонауковою парадигмою та особливостями її застосування відповідно до специфіки об'єкта пізнання. Евристичний потенціал, світоглядні установки дослідників, теоретичні підходи та принципи наукового аналізу суспільних процесів взагалі й процесів забезпечення безпеки зокрема, потребують подальшого розвитку методологічних основ класичної парадигми. Назріла потреба в переході до нової керівної ідеї, яка б  враховувала низку важливих факторів, від яких раніше абстрагувалися. Мова йде, передусім про впровадження методології інституціоналізму та цивілізаційного підходу в теорію національної безпеки, що дозволить надати канонічній дослідницькій моделі універсальності та гнучкості.

Вдосконалення методологічних засад класичної парадигми дослідження проблем та державно-управлінських аспектів забезпечення національної безпеки передбачає здійснення низки взаємопов’язаних кроків. Їх суть та обґрунтування доцільності полягають у наступному.

1. Має бути здійснено перехід до нової загальнонаукової парадигми пізнання процесів, що відбуваються в природі та суспільному житті. Мова йде про застосування принципів і підходів системно-синергетичного аналізу, які знайшли своє відображення в так званій цивілізаційній парадигмі дослідження суспільних процесів й передбачають комплексне застосування сучасних принципів та підходів до наукового аналізу суспільства. Дійсно, задоволення потреб у безпеці на  індивідуальному, суспільному, національному, міжнародному рівнях передбачає застосування системно-синергетичного підходу для врахування низки факторів, які здійснюють вплив на безпечний розвиток соціальної системи, серед яких:

стійка тенденція зростання ролі екологічних факторів та економічної складової природи проблем безпеки, що вимагає належного рівня міжнародного співробітництва та подальшого пізнання і врахування при розробці стратегій безпечного розвитку еволюційних законів розвитку природи та суспільства й, відповідно, вибору стратегії розвитку, за якої досягається гармонія екологічних, соціальних, економічних, політичних взаємовідносин;

необхідність одночасного врахування культурно-історичних особливостей національного розвитку та складових і характеристик міжнародної безпеки;

суперечливість змін загальнолюдських, національних,  групових,  особистісних інтересів та ціннісних орієнтацій, а відтак - не прогнозованість і невизначеність суспільно-політичних трансформацій, бо зміна будь-якої підсистеми соціального організму, часто викликає спонтанну зміну багатьох його підсистем;

економічна глобалізація та розвиток  інформаційних технологій, які призводять до поширення віртуальних груп за інтересами й ускладнюють здатність держав до ефективного управління, на яке здійснює все більший тиск масова, часто низькопробна й ворожа до національних здобутків культура;

взаємовідносини держав нагадує не “вертикаль”, на якій вони диференційовані з точки зору їх ієрархічної нерівності, а  “горизонталь”, що дає змогу більш ґрунтовно відобразити різні аспекти забезпечення міжнародної та національної безпеки.

Для характеристики вищевказаних процесів Зігмунд Бауман запропонував метафору - «текуча сучасність», яка, на його думку, фіксує перехід від світу жорсткого, структурованого, обтяженого низкою соціальних умов, норм і обов’язків до світу пластичного, дуже мінливого та вільного від бар’єрів і кордонів. Цей перехід уже сьогодні призвів до глибинних змін у людському житті, які важко піддаються поясненням в таких термінах, як «інформаційне суспільство», «сітьове суспільство», «постмодерн» й є однією з причин втрати значення таких дискурсів, як «націоналізм», «патріотизм», «нація-держава». Тому є підстави погодитися з В.Я Матвієнко, який стверджує, що під впливом вказаних процесів виникла потреба у новій соціально-політичної концепції розвитку суспільства й що кінець ХХ віку постав як фінал класичної, стихійної історії, а кульмінаційним пунктом подальшого руху є інтелектуальна та духовно-просвітницька революція, яка готує народження нової світової цивілізації.

Звичайно, для різних країн світу оцінки вказаних факторів, які здійснюють вплив на безпечний розвиток соціальної системи, мають різне звучання та виміри. Тому сукупність та пріоритетність проблем, можливості, шляхи  та перспективи їх розв’язання у контексті забезпечення безпеки можуть суттєво розрізнятися. Такою, наприклад, є проблема  вибору ціннісно-ідеологічних засад державного будівництва та тісно пов’язана з нею причинно-наслідковими зв’язками інституалізація соціально-політичних інститутів. Ця проблема, як правило, породжує низку безперервних дискусій стосовно оптимальної моделі системи державного управління, ступеня її централізації (децентралізації) або оптимального співвідношення державного суверенітету і державної безпеки,  у контексті дотримання прав людини тощо. В кінцевому підсумку дискусії  трансформуються у коливання суспільної думки та політичної еліти з широкого кола питань, починаючи з оцінки історичного минулого й закінчуючи уявленнями про обриси та архітектуру майбутнього, яке б гарантувало національну,  регіональну безпеку чи міжнародну безпеку.

Не менш важливим проблемним питанням, відповідь на яке має життєве значення для суспільства та держави, це вибір оптимального варіанту стосовно світоглядно-політичної домінанти політики національної безпеки між так званим "політичним реалізмом"  та лібералізмом (у різних їх варіаціях).  "Реалісти" будь-які проблеми забезпечення національної безпеки розв’язують ґрунтуючись на тому, що держави переслідують цілі, досягнення яких не має передбачати ніяких обмежень, окрім сили (у різних її вимірах), яку вони мають у своєму розпорядженні по відношенню до противників досягнення вказаний цілей. "Ліберали" переконані, що проблеми національної безпеки можуть бути вирішені мирним шляхом, завдяки взаємодії між профспілками, вченими, молодіжними та іншими організаціями, окремими громадянами, розвитку демократичних інституцій та стандартів тощо.

2. Другим важливим кроком систематизації ключових положень теорії національної безпеки є усвідомлення того, що відбулися кардинальні зміни пріоритетів у структурі суспільного виробництва. Визначальним стає не власність на засоби виробництва, а власність на духовні і, насамперед, інтелектуальні здобутки людства, знання, інформацію, відкриття, наукомісткі технології. В розвинених країнах світу інвестиції в людину, освіту, науку тощо стають пріоритетними. Звідси більш бережне ставлення до індивіду, особистості. Ахіллесова п’ята глобалізації – політичні структури, державні інститути, системи управління і вже перші кроки на шляху глобалізації показали необхідність більш якісного управління суспільними процесами. Тому інституалізація соціально-політичних інститутів системи національної безпеки – це визначальна функція та можливість здатності людей (від окремої особи до людської цивілізації включно) змінити своє становище на краще у різних його вимірах (політичному, соціальному, економічному та гуманітарному). У даному випадку відправнім моментом є відоме положення системного аналізу про наявність у будь-якому цілісному системному утворенні системоутворювального зв'язку. У системі національної безпеки таким зв'язком є суспільна залежність суб’єктів її забезпечення, яка набуває різних форм й охоплює всі складові економічної, політичної, соціальної та духовної сфер життєдіяльності суспільства. Завдяки цьому відкриваються перспективи встановлення структури та аналізу всіх процесів, що відбуваються в системі національної безпеки, на єдиній основі. Цілісність вказаної системи безпосередньо забезпечується її центром в особі органів державної влади та сукупністю функцій, які вони покликані виконувати. Саме з дією центру та його функціями пов'язується виникнення головного зв'язку системи національної безпеки.

3. З позицій інституційного підходу, система національної безпеки досить складна політико-правова і організаційно-технічна система, до якої входить сукупність суб’єктів забезпечення національної безпеки (органи державної влади та місцевого самоврядування, інститути громадянського суспільства, окремі громадяни, ЗМІ); сукупність об’єктів національної безпеки (національні матеріальні й духовні цінності, інтереси особи, суспільства, держави); сукупність інструментів влади (політичних, економічних, воєнних), які можуть бути використані для підтримки належного рівня  захищеності національних інтересів (збройні сили, спецслужби, підприємства оборонно-промислового комплексу, дипломатичні засоби, державні та мобілізаційні резерви, інші ресурси, які спрямовуються на захист національних інтересів); масив чинного національного законодавства, який визначає пріоритети державної політики національної безпеки, офіційні погляди стосовно підходів, принципів та механізмів захисту національних інтересів); суб’єкти (фізичні та юридичні особи), які породжують загрози реалізації національних інтересів; множина факторів національної безпеки (до вказаних факторів, виходячи із загальносистемних принципів дослідження складних систем, можна віднести не тільки перемінні, зокрема, ті, які характеризують тенденції, показники, цілі, а й інші системи, наприклад, міжнародні структури безпеки, цілі та наслідки їх діяльності тощо).

З огляду на структуру вказаної системи виникає потреба у врахуванні феномену суспільної свідомості, яка належить до емерджентних властивостей суспільства й відіграє ключову роль в усіх суспільних процесах. На думку  учених, включення свідомості в науковий аналіз є чи не найважливішою проблемою розвитку як природничих, так і суспільних наук. Але розв'язання цієї проблеми має особливе значення для теорії національної безпеки, адже багато її понять і категорій випливають із суспільної свідомості. Тому важливим є дослідження суспільної свідомості та форм, яких вона набуває в системі національної безпеки. Застосування принципів системного аналізу та врахування ролі суспільної свідомості в процесах забезпечення безпеки дає змогу розглядати пізнавальну та предметно-перетворювальну діяльність людей у нерозривній єдності, яка проявляється як система практично орієнтованих знань, що набувають форм професійних компетенцій людей.

4. Четвертим принципово важливим кроком є врахування результатів поглибленого філософсько-політологічного, правового аналізу процесу забезпечення безпеки, а також  досліджень нормативно – ціннісної та етичної суті безпеки. Філософсько-політологічний аналіз дозволяє розглянути процес забезпечення безпеки як суспільне явище, яке спрямоване на захист і підтримку державної влади та пов’язане з інтересами життєдіяльності великих соціальних спільнот. Правовий аналіз цінний з’ясуванням особливостей та меж можливого правового регулювання діяльності суб’єктів і об’єктів безпеки, які обумовлені існуючими правовими нормами. Результати дослідження нормативно – ціннісної та етичної суті безпеки дозволяють визначити специфічні етичні норми-обмеження, що можуть впливати на вибір сил, засобів, способів забезпечення безпеки.

Зокрема, у тріаді «безпеки людини – безпека суспільства - державна безпека»  класичної парадигми їх співвідношення  може бути різним і залежить від характеру, спрямованості та інтенсивності загроз національній безпеці. Очевидно, за умов війни або внутрішнього суспільно-політичного конфлікту, який має тенденцію до переростання у збройний, пріоритет має належати державній безпеці, бо на перший план висуваються завдання збереження цілісності, суверенітету та конституційного ладу. Тому ці завдання всі країни визначають як життєво важливі національні інтереси й відповідно здійснюють підготовку сил і засобів сектору безпеки. Водночас міжнародна практика свідчить, що можлива й трансформація цих завдань у контексті таких дискурсів, як демократія, лібералізм та права людини, що зумовлює необхідність уточнення етичних норм-обмежень, що можуть впливати на вибір сил, засобів, способів, характер та межі діяльності й взаємовідносин суб’єктів і об’єктів безпеки. Але у кінцевому підсумку,       інституалізація соціально-політичних інститутів у контексті безпеки не повинна відбуватися з акцентом виключно на права і свободи людини, як на абсолютну цінність. Намагання протиставляти одна одній безпеку держави, безпеку суспільства та безпеку особи як і абсолютизація однієї із них призводить до небажаних наслідків. Так, надання пріоритету державній безпеці призводить до тоталітаризму всередині країни, а в разі абсолютизації безпеки особи – до хаосу й громадянського конфлікту, який як правило, призводить не тільки до втрати безпеки держави та безпеки суспільства, а в кінцевому рахунку і до втрати безпеки людини.

5. П’ятим кроком є використання  організаційного підходу, бо система національної безпеки передусім є організаційною системою, тобто системою яка створена людьми для досягнення певних цілей. Такі системи тісно пов’язані з середовищем, вони виростають з нього, функціонують в ньому, а результати вказаного функціонування, в свою чергу, змінюють середовище. Внаслідок розвитку цих систем відбувається структуризація середовища шляхом внесення в нього порядку. На думку В.А.Могилевського, порядок є стійкість певним чином зорієнтованих елементів середовища. Він же пропонує наступну ієрархічну послідовність рівнів порядку в організаційних системах: нижній рівень (моральний), який структурується моральними категоріями, які є значимі для середовища, яке розглядається (у загальному випадку – для суспільства); середній рівень (юридичний), який структурується поняттями права; верхній рівень (концептуальний), який вибудовує концепція, закладена у закони розвитку середовища і яка фіксує цілі, ресурси та критерії розвитку. Тому використання організаційного підходу має вирішальне значення для наукового пояснення багатьох дискусійних питань і передусім для встановлення сутності інститутів національної безпеки, виведення з логіки наукового аналізу дефініції соціально-правового інституту системи забезпечення національної безпеки. Окрім того організаційній підхід передбачає розмежування організації структури системи національної безпеки та організації процесів взаємодії її складових. Цей підхід дає змогу також зрозуміти, чому і як набувається статус суб'єктів забезпечення національної безпеки. У цьому ж контексті замість узагальненого індивіда, під яким, як правило, розуміється окрема людина (громадянин), соціальна група, суспільство чи держава, має розглядатися система об’єктів національної безпеки, які виконують певні економічні, політичні, духовні і соціальні функції. Кожен із них має власні та спільні інтереси, реалізація яких в межах системи національної безпеки передбачає певні форми і способи економічної, політичної, соціальної та правової взаємодії, яка може слугувати інтегральною характеристикою процесу функціонування вказаної системи і певною мірою відображенням її динамічного стану.

Таким чином удосконалення методологічних основ досліджень проблем та державно-управлнських аспектів забезпечення національної безпеки пропонується здійснити шляхом  переходу від використання методології класичної  парадигм – до принципово нової дослідницької парадигми, яку автор називає інституційно-цивілізаційною. Перехід передбачає здійснення низки кроків, які в сукупності передбачають комплексне використання діяльнісно-еволюційного, цивілізаційного та синергетичного наукового контексту й визначають інституціоналізм як один із перспективних напрямів розвитку теорії національної безпеки, а також використання  системного аналізу життєдіяльності суспільства, зокрема, необхідність  дослідження феномену суспільної свідомості.

Запропонована  парадигма не тільки визначає нову методологічну основу досліджень проблем безпеки, а й надає  додаткові інструментальні можливості для раціоналізації системного переходу від потреб у безпеці (від людини до міжнародної спільноти включно) до пошуку раціональних варіантів управлінських стратегій, орієнтованих на задоволення вказаних потреб. Зокрема, є можливість інтегрувати в соціально-правових інститутах системи національної безпеки усі її характеристики, оскільки  у кожному інституті має міститися інформація стосовно того, які суб’єкти безпеки беруть участь у  її забезпеченні, їх статус та право на ресурси, вказівка на центр, що є організатором взаємодії,  сукупність мотивів активності учасників вказаної взаємодії тощо, що має стати предметом окремих наукових досліджень.