UkrEngRus

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

За час свого існування людство безповоротно знищило біля 300 млрд. т кисню, замінивши його шкідливими сполуками, з яких кисень вже не може утворитися.

На Землі приведено у повну непридатність для ведення сільського господарства 1,5 – 2,0 млрд. га раніше родючих ґрунтів.

В результаті антропогенної діяльності температура атмосфери з початку XХ сторіччя зросла приблизно на 2 – 3 градуси за Цельсієм.

Наша цивілізація за станом технологій, можливостями біосфери досягла критичної межі через перенаселеність планети.***

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

В Україні протягом року в атмосферу надійшло 6,7 млн.т забруднюючих речовин, на підприємствах України утворилось 419,2 млн. т небезпечних відходів. З природних водних об’єктів України забрано 14,8 млрд. м3 води, у водойми скинуто 1,7 млрд. м3 забруднених стоків.

Різко знизився загальний рівень здоров’я населення України. У 2015 році  померло 594 тис. 800 осіб, народилось 411 тис. 800 осіб.

Україна віднесена до групи країн з високим рівнем захворюваності на туберкульоз.

В Україні ВІЛ-інфіковані 185 147 осіб, хворі на СНІД 38 455 осіб.***

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

Зростання обсягів нелегальної міграції в Україну становить реальну загрозу для суспільної безпеки. Україна входить у першу п’ятірку країн, де проживають міжнародні мігранти (6,8 млн. осіб).

Нелегальні мігранти здійснюють на території України кримінальні злочини, загострюють санітарно-епідеміологічну ситуацію.

Зростає рівень криміналізації суспільства. В Україні протягом 2015 року виявлено 5 млн. 651 тис. 824 злочина, засуджено 947тис. 983 особи.***

Загрози самозбереженню та розвитку людини:

В Україні порушуються права і свободи людини. Правоохоронними органами застосовуються необґрунтовані затримання та арешти.

Широко розповсюджене незаконне насильство для отримання зізнання у скоєнні злочину.

Порушуються права власності, зокрема, незаконні захвати земель або іншої власності всупереч закону.

Воєнна доктрина РФ в переліку загроз містить розширення НАТО і нарощування можливостей США та альянсу в цілому..***У Стратегії Національної безпеки США дії Росії кваліфіковані як агресія що потребує протидії.. ***Глави оборонних відомств країн ЄС погодили новий план оборони і безпеки та домовилися створити новий штаб і спільні сили швидкого реагування..***Євросоюз створить новий Генеральний директорат з питань оборони, промисловості та космосу для допомоги у фінансуванні, розвитку та розгортанні збройних сил..***

 

There are no translations available.

Іван Квочівський: «… Якщо звернутися до теорії геополітики і згадати одне з визначень, зокрема, що геополітика – це вчення про політико-стратегічну цінність географічної позиції, яку та чи інша держава або нація реалізує в своїй історії, то можна сказати, що до теперішнього часу наша держава і нація, на превеликий жаль, цю цінність не реалізовувала. Тепер виявляється, що ми здебільшого реалізовували й реалізовуємо чиїсь плани, а тільки не наші».

***

За радянських часів мало в яких вищих навчальних закладах могли згадати таку науку, як геополітика. Хіба що це могло статися в окремих спеціалізованих «вищих школах», інститутах чи академіях і лише для того, щоб їхні випускники, котрим доведеться працювати за кордоном та спілкуватися з освіченими іноземцями, не виглядали невігласами. Втім, це зовсім не означає, що на території Радянського Союзу не було гідних фахівців науковців, які розуміли б сутність геополітики і мали необхідні знання для застосування геополітичного методу. Але, як добре відомо людям старшого покоління, в країні розвинутого соціалізму «буржуазна наука» і її розповсюдження, м’яко кажучи, не заохочувалися.

Після розпаду СРСР ситуація істотно змінилася і поряд з іменами відомих західноєвропейських та американських теоретиків геополітики минулого й позаминулого століть, таких, як К.Хаусхофер, Ф.Ратцель, К.Шмітт, В.Блаш, І.Лакост, Х.Маккіндер, А.Мехен, Е.Хантінгтон, Р.Челлен, Н.Спайкмен, почали згадувати тодішніх же російських та радянських фахівців: М.Данилевського, К.Леонтьєва, Л.Мечникова, С Южакова, В.Ламанського, О.Вандама, Г.Плеханова, О.Чижевського, П.Савицького, Л.Гумільова та інших. Поряд з цим, оскільки розпад СРСР та завершення Холодної війни по суті являли собою суттєву зміну глобальної воєнно-політичної обстановки, відповідно в докорінно інших умовах, з точки зору геостратегічного аналізу, опинилася й нова держава Україна.

Наразі Україна має гарну плеяду національних фахівців науковців у галузі геополітики та прикладних геополітиків (геостратегів), які працюють в окремих державних установах (передусім у національній академії наук, науково-дослідних інститутах, центрах та в допоміжних і дорадчих структурах влади) та викладають предмет геополітики і геостратегічного аналізу в академічних навчальних закладах. Це і перший радник Президента Л.Кучми з національної безпеки, перший секретар РНБО України В.Горбулін, перший помічник того ж (другого) українського президента, а потім перший заступник секретаря РНБО України, нині покійний О.Разумков та окремі його колеги по створеному ним же ЦЕПД, перший у тому ж складі президентської адміністрації начальник управління внутрішньої політики, а зараз – заступник секретаря РНБО України Д.Видрін, колишній помічник Президента України з оборонної політики В.Гречанінов, керівник кількох державних науково-дослідних інститутів при РНБО та при Президентові України, довгий час заступник секретаря РНБО С.Пирожков, начальник одного з провідних таких інститутів О.Бєлов, помічник керівника СБУ, а потім начальник інформаційно-аналітичного управління спецслужби М.Кирцун, теперішній директор Інституту зовнішньої політики при Дипломатичній академії МЗС Г.Перепелиця, викладачі геополітики та геостратегічного аналізу: доктор політології, член-кореспондент Української академії політичних наук М.Кармазіна, доктор наук з державного управління, професор, заслужений діяч науки і техніки України Г.Ситник, доктори (кандидати) наук, професори Г.Костенко (один із основних розробників першої Воєнної доктрини України), В.Чирко, О.Вашутін та багато інших.

На думку автора, одним з провідних науковців геополітиків в Україні є В.А.Дергачов, який окрім просування власне наукової думки, спромігся здійснити ґрунтовний аналіз геополітичного розвитку (а точніше деградації) України за весь час після набуття незалежності.

Але проблема полягає не в тому, чи є у нас гідні фахівці, щоб розвивати цю науку, здійснювати геостратегічний та геоекономічний аналіз, а передусім у тому, щоб хтось у державному керівництві спромігся сконцентрувати весь наявний інтелектуальний потенціал та спрямувати його на користь національним інтересам. Щоб державними високопосадовцями, передусім вищого рівня, враховувалися ті чи інші напрацювання прикладних геополітиків і щоб державні чиновники та народні депутати України дослуховувалися до їхніх думок та враховували їх перед тим, як приймати важливі для держави стратегічні рішення.

На часткове підтвердження цієї думки було б цілком доречним процитувати згаданого вище геополітика В.А.Дерагачова, який,зокрема писав:

У Росії після череди зрад по відношенню до власної країни з’явилася, нарешті, геополітика, що походить від національних інтересів. В Україні геополітика як наука та професійна аналітика не існує. Українська влада не володіє геополітичним мисленням, в країні відсутні аналітичні інститути, які мають професіоналів у сфері геополітики.

Також великою помилкою більшості наших політиків є те, що власне саме географічне розташування країни має саме по собі на неї працювати без докладання ким би то не було будь-яких зусиль. На цю тему В.А.Дерагачов писав:

Геополітика зазвичай закінчується ствердженням «щирих українців», що геополітичний та географічний центр це одне й те ж саме. І цей «пуп» Європи розташований на території України. Звідси робиться дуже сміливий висновок, що Україна розташована в геополітичному центрі Європи. В дійсності на географічні центри Європи претендують іще три держави та понад 20 місцевостей, у тому числі й навколо українського Рахова.

Підходячи ближче до питань владно концептуальних, слід зазначити, що назва нашої організації -  Асоціація розвитку та безпеки – дещо  перегукується з добре відомою в середовищі фахівців аналітиків Концепцією суспільної безпеки (КСБ /російською мовою – КОБ – Концепция общественной безопасности «Мертвая вода»/).

Довідково: наприкінці існування Радянського Союзу були напрацьовані робочі матеріали під назвою «Розгерметизація», на базі яких потім виникла вже більш широко відома «Мертва вода». Дана робота являла собою так звану незалежну експертизу звіту за темою науково-дослідної роботи «Розробка концепції стратегічної стабільності й динаміки розвитку сценаріїв можливої взаємодії за умови збереження паритету перспективних стратегій світових держав на період до 2005 року», виконаної в Інституті США і Канади АН СРСР у 1990 році. Так виникла Концепція суспільної безпеки «Мертва вода» та Достатньо загальна теорія управління (ДЗТУ), які мають принципово інші погляди на структуру влади як таку, а також на те ХТО і ЯК насправді нами керує. Для тих, хто не знайомий з теорією, рекомендується ознайомитися з курсом відео лекцій генерала К.П.Петрова та, за бажанням, з деяким іншими публікаціями, аудіо та відео матеріалами, відкрито доступними на Інтернет порталі www.pravdu.ru.

Тому, розглядаючи питання національної та суспільної безпеки України, доречно було б ураховувати й дію на нашу країну та на наше суспільство глобальної концептуальної влади - Глобального предиктора.

Тим, хто знайомий з КСБ та ДЗТУ, відомі й шість пріоритетів узагальненої зброї. А для кого це новина, коротко нагадаємо їх, як це робить один із теоретиків КСБ В.Єфімов:

Пріоритети узагальненої зброї (узагальнених засобів) концептуальної влади у порядку зменшення їх потужності, але зростання швидкості дії, виглядають так:

1 Пріоритет – Методологічний. Характеризує світорозуміння (світогляд), методологію. На цьому рівні формуються цілі розвитку, основи управління, як правило, у вікових масштабах. Таке світорозуміння може бути викладено в лексичних формах (Біблія, Коран), але може бути присутнім у підсвідомості та свідомості людей і знаходить відображення лише в народному епосі, в казках, прислів'ях, приказках, у народних піснях, у звичаях, традиціях, у суспільній моральності. «Мертва Вода» узагальнює інформацію, що зберігається в колективному позасвідомому стані народу і виводить її на рівень свідомості.

2 Пріоритет – Хронологічний. Інформація хронологічного порядку слідування фактів і явищ. Грубо кажучи, що реалізує концептуальне управління, допущений до формування інформації літописного характеру, історії розвитку. Найбільш влучно значимість цього пріоритету характеризує Дж. Оруеэлл (1984 р.): «Хто контролює минуле, контролює майбутнє, а хто контролює сьогодення, той має всю владу  над минулим».

3 Пріоритет – Фактологічний. По відношенню до суспільства це ідеологічний пріоритет, на якому з позиції даної концепції формуються групи всіх, у тому числі й «протилежних» (протиборчих) одна одній партій, ідеологій, релігій, лінії поведінки, засобів масової інформації, що сплановано протистоять одне одному. Для концептуальної влади це єдиний фронт, складений з лівих, правих та центру. Багато хто з учасників цього фронту свідомо працюють, як вони вважають, в інтересах держави, але ними керують в обхід свідомості.

4 Пріоритет – Економічний. Інформація про засоби платежу, державні та світові гроші. Вибудовування фінансових схем, що дозволяють вилучати через кредитно-фінансову систему із позиковим процентом, створювані у сфері матеріального виробництва багатства на користь золотого мільярда. Частка награбованого перепадає й тим, хто безпосередньо  втілює в життя це освячене біблійськими законами пограбування методом «культурного співробітництва».

5 Пріоритет –  Зброя геноциду. Підрив генофонду, послаблення й знищення майбутніх поколінь. До зброї геноциду належать такі засоби, як алкоголь, тютюн, наркотики, генна інженерія. Наркотизація населення здійснюється, як правило, в обхід свідомості, через м’яке підштовхування на цей шлях впроваджуваними в суспільну свідомість традиціями, звичаями, прислів'ями та приказками. На це м’яко й приховано націлені майже всі інформаційні канали, всі види мистецтв і навіть сама медицина, а також церква.

6 Пріоритет –  Військова зброя. Сам факт дедалі більш частого застосування цього пріоритету свідчить про певну концептуальну безпорадність Заходу й про проблеми з більш тонким веденням агресії методами «культурного співробітництва».

П’ять перших пріоритетів використовуються в «холодній війні» або в «культурному співробітництві», а шостий – у «гарячій війні». Перші три пріоритети стосуються інформаційної зброї, а другі три (з четвертого по шостий) – матеріальної зброї.

Достатньо загальна теорія управління стверджує, що для реального державного управління необхідно володіти всіма шістьма пріоритетами його узагальнених засобів. При цьому в теорії управління можлива постановка двох завдань:

  • ми хочемо керувати об’єктом у процесі його функціонування самі безпосередньо. Це завдання управління;
  • ми не хочемо «висвічуватися» й керувати об’єктом (країною) напряму, але хочемо, щоб без нашого прямого втручання, об’єкт (країна) самокерувався в рамках розробленого нами сценарію. Це завдання самоуправління.

Для свідомого управління країною необхідно всього три набори інформації.

1. Вектор цілей управління, як упорядкований перелік часткових цілей, де на першому місці стоїть найважливіша ціль, а на останньому – найменш значна. Вимушена відмова від частини цілей у процесі управління починається тільки з самого кінця переліку.

2. Вектор поточного стану контрольних параметрів керованої системи, які характеризують нинішній стан кожної з часткових цілей.

3. Вектор помилки управління, що являє собою відміну, різницю між вектором цілі та вектором стану і характеризує ступінь незадоволеності в частині тієї чи іншої часткової цілі.

Якщо ціль розвитку встановлює та відслідковує Предиктор (Передуказувач), а завдання щодо мінімізації вектора помилки вирішує коректор (Коригувальник), то ми маємо систему управління типу «Предиктор — Коректор». Такі завдання можуть вирішувати лише команди професійних управлінців. До їх вирішення неприпустимо залучати партії, рухи, робота яких завершується на самому важливому етапі — етапі формування вектора цілі, як за набором суспільно значимих контрольованих параметрів, так і за їх чисельним значенням.

Влада – це не вивіска на кабінеті, а спроможність керувати, що реалізується на практиці. Повну функцію управління спільнотою людей здійснює лише той, хто через концептуальну владу координує зусилля всіх інших видів влади. При цьому схема їх взаємодії в біблійській концепції управління виглядає таким чином.

Ідеологічна влада убирає концепцію, що реалізується в привабливі для народу форми. При цьому неоголошена ціль концепції, відома лише концептуальній владі, може бути скільки завгодно далекою від ідеологічного забарвлення, що їй надається. Наприклад, «перебудова» почалася з ідей економічного прискорення, соціалізму з людським обличчям, боротьби з пияцтвом, трансформувавшись по кожній тезі в свою протилежність. Сенс ідеології приховати істинні цілі управління: оголошується одне, а за умовчанням реалізується протилежне.

Виконавча влада втілює концепцію в життя структурними та безструктурними методами. При цьому результат завжди буде той, який передбачає концепція, а не виконавча влада, якщо вона не посвячена в зміст концепції. Навіть якщо влада щиро хоче зробити «як краще», у неї, тим не менше, вийде «як завжди».

Законодавча влада підводить під концепцію необхідні їй правові норми. Вона є вторинною і маріонетковою; лише досить обмежені люди можуть покладатися на ідеї абстрактної правової держави. Самогоноваріння, спекуляція, гомосексуалізм до недавнього часу були кримінально переслідуваними діяннями. При іншому ж концептуальному цілевизначенні  ті ж дії всіляко заохочуються владними структурами.

Судова влада слідкує за дотриманням «законності» в суспільстві, а фактично часом охороняє злісні злочинницькі закони від морального свавілля проти них.

Таким чином, реальна управлінська ієрархія будь-якої держави може  бути представлена у вигляді такої схеми:


Тепер, якщо розглянути ситуацію в Україні крізь призму Концепції суспільної безпеки, зокрема й по пріоритетах, то виходить така картина:

1 Пріоритет – Методологічний.

В українського народу власного загального світогляду, який би формувався віками, поки що немає і наразі невідомо коли з’явиться. З релігійної точки зору, народ розрізнений; національна культура (народні пісні, танці, епос, казки, звичаї, традиції) поступово забувається, продовжує вмирати ще в недалекому минулому притаманна нашому народові моральність; державна влада стоїть осторонь від цих процесів, а інколи й сама бере участь у руйнації залишків національної свідомості й національної ідентичності.

2 Пріоритет – Хронологічний.

Хронологічна інформація віками контролюється невідомо ким, скоріше за все десь за межами України. Історія переписується по декілька разів, залежно від того хто перебуває при владі в одній імперії, в другій, у третій… і зрештою в незалежній Україні.

3 Пріоритет – Фактологічний.

Державної ідеології в Україні не існує. У країни та її народу немає мети. Засоби масової інформації контролюються через їх власників глобальною концептуальною владою (Глобальним предиктором). Те ж саме відбувається і з наявними в країні політичними партіями, які, зазвичай, не мають не лише чіткої ідеології, але й якого б там не було ідеологічного забарвлення. В політичних партіях та рухах дуже мало людей, які б дійсно знали і розуміли що потрібно для народу. Це значною мірою стосується й депутатів різних рівнів, значна частка яких не має навіть нормальної освіти, а не те, що розуміння й усвідомлення системи управління суспільством. У владу йдуть переважно для наживи (для отримання контролю над ресурсами). Певний відсоток можновладців є агентами впливу а деінде й просто маріонетками іноземних спецслужб. Щоправда в деяких партіях є «Донкіхоти», але їх одиниці і діють вони безсистемно. Влада послугами і результатами роботи інтелектуальної еліти країни не користується. Переважно представники політичної псевдо еліти користуються платними послугами іноземців, які переслідують власні цілі (передусім, отримання гонорарів за зроблену роботу, незалежно від її результативності).

4 Пріоритет – Економічний.

Результати фінансово-економічної діяльності світової фінансової еліти та державних фінансових структур, а разом з ними і нібито приватних українських банків, особливо під час кризи 2008-2010 років, говорять самі за себе. Грошову одиницю України (а точніше статки українських громадян) було використано частково як демпфер для уповільнення падіння нібито світової валюти – після Бреттонвуду просто «паперового» долара  США, приватно контрольованого п’ятьма сім’ями. Грошова одиниця України прив’язана не до «корзини» валют, а виключно до одного нічим не забезпеченого американського долара.

5 Пріоритет –  Зброя геноциду.

Генофонд країни підривається системно, методично і цілеспрямовано. Під час так званої горбачовської антиалкогольної кампанії було закладено підвалини для більш широкого переспрямування населення, особливо молоді, до вживання наркотичних речовин, різноманітної «хімії» (токсикоманія) тощо. З перших днів існування незалежної української держави практично всі засоби масової інформації змагаються в рекламуванні алкогольних та тютюнових виробів. Україна, за мовчазного сприяння політичної еліти, перетворилася на випробувальний полігон для генно-модифікованих продуктів.

6 Пріоритет –  Військова зброя. Широкомасштабно військова зброя безпосередньо проти України поки що не застосовувалася. Поряд з цим, українські військові підрозділи до 2005 року залучалися до деяких військових операцій, де вони зазнавали втрат в особовому складі. Поряд з цим, більш активна участь України в деяких із цих операцій за певних умов могла б спричинити негативне ставлення до країни і призвести до застосування військової зброї безпосередньо на території України в терористичних актах.

З усього сказаного вище по шести пріоритетах можна зробити висновок, що проти України продовжується ведення «холодної війни» (у вигляді «культурного співробітництва»), як це здійснювалося по відношенню до колишнього Радянського Союзу. Проти України активно застосовується як інформаційна, так і матеріальна зброя.

Держава Україна на даний час не володіє шістьма пріоритетами узагальнених засобів для реального державного управління. Державне керівництво досі не виявляло спроможності керувати країною самостійно. Скоріше відзначалося друге: різні інші сили, які не дуже бажали «висвічуватися», керували країною ззовні. Країна самокерувалася в рамках розробленого ними сценарію.

Система управління типу «Предиктор — Коректор» в Україні досі не спрацьовувала, оскільки, як зазначалося вище, такі завдання можуть вирішувати лише команди професійних управлінців, а в нашій країні таких команд поки що не сформовано.

Ідеологічної влади, і тим більше концептуальної, в Україні немає і поки що бути не може, оскільки вона не має концепції як такої. Виконавча, законодавча та судова влада в Україні працюють на виконання чужої концепції.

Повертаючись знову до питання геополітики та геоекономіки, варто нагадати деякі оцінки фахівців науковців:

Українська влада нездатна інтегрувати інтелектуалів країни за професійною ознакою. Люди, що тимчасово приходять у владу, найбільше думають про те, як найшвидше «набити свої скрині» до того, як прийдеться залишати «державні апартаменти».

Годівниця для іноземних «консультантів» обійшлася Україні, так само, як і сусідній Росії в 90-ті роки, в мільярди доларів США. В той же час, неможливо собі уявити, щоб у Великому Китаї, чиї реформи є прикладом для багатьох країн світу, китайців навчали б життю якісь іноземці.

Як свого часу зазначав В.А.Дерагачов, на фоні  численних досягнень властей, про які народ України узнає, зазвичай,  під час чергових виборів, не вдалося вирішити всього лише одного завдання консолідувати критичну масу  людей здорового глузду, ділової активності й інтелекту, які мають честь і сумління.

Геоекономічна війна по-українськи має свої особливості. Фахівці геоекономісти вважають, що це якась дивна війна: чим більше відзнак та матеріальних нагород отримують ті, хто увійшов до влади, тим більше втрачає держава та її рядові громадяни. За останні неповні два десятиліття втрачено багатство, що створювалося віками і яке не міг зруйнувати найпідступніший ворог.

В результаті «стратегії імітації ділової активності» програні численні геоекономічні війни в царині відкритої економіки (проекти вільних економічних зон та транспортних коридорів), зовнішньоекономічної діяльності, енергетичної безпеки, інвестиційної політики та спільного підприємництва, морського господарства (загибель торгівельного флоту та втрата транзитних функцій), міжнародного туризму та ін..

Вражають і деякі негативні здобутки України за роки безвідповідального владарювання. Так, зокрема, Україна займає лідируючі позиції у світі:

  • за кількістю нагород та почесних звань в середовищі «еліти в законі»;
  • по темпах росту придбаних вчених ступенів і звань у галузях економічних та юридичних наук;
  • за низьким рівнем конкурентоспроможності політичної еліти держави (свідченням цьому є переважна більшість підписаних Україною двосторонніх та багатосторонніх угод, за якими українська сторона чомусь майже завжди в програші /візовий режим, контракти…/; підготовка до процесу міжнародного суду щодо острова Зміїного і результат цього розгляду);
  • за показниками інтелектуального та іншого піратства (напевне більше половини державних установ в Україні, не кажучи вже про приватних користувачів, мають на своєму комп’ютерному обладнанні неліцензійне програмне забезпечення);
  • за радіаційним забрудненням території країни;
  • за показниками дитячого алкоголізму та захворюваністю на СНІД;
  • за співвідношенням чисельності загиблих шахтарів до кількості здобутого вугілля (десять мільйонів тонн вугілля – 36 шахтарських життів);
  • за даними ООН, Україна є одним з основних джерел для постачальників «живого товару»…

Говорячи про геополітику, можна сказати, що кожна цивілізація, країна, нація може бути або суб’єктом, або об’єктом геополітики. Виходячи з усього сказаного вище, слід наголосити на тому, що наша держава, незважаючи на всі умови та на своє географічно вдале місце розташування (на стику цивілізацій), суб’єктом геополітики досі не стала. Ми зараз скоріше є об’єктом, який для різних цілей використовують у своїй геополітичній грі інші потужні гравці.

Тепер, якщо згадати З.Бжезинського, з його «Великою шахівницею», і прирівняти геополітичну гру до шахової партії, яку ведуть гравці, то роль нашої держави виглядає аж ніяк не як роль гравця. Ми дійшли вже до того, що наша країна навіть не є фігурою на шахівниці. Ми не належимо ні до поля білих фігур, ані до поля чорних. Зараз, як нам, патріотам України, це не болить, наша країна просто відіграє роль фрагмента шахової дошки на стику полів, на якому відбувається гра інших. По нас ходять то чорні, то білі фігури, які рухають реальні гравці.

Розглядаючи перебіг розвитку глобальних політичних та економічних процесів, варто відзначити, що за останні роки позиції основних геополітичних гравців трохи змінилися. Сполучені Штати за роки світової фінансової кризи дещо втратили свої позиції. Цій країні наразі вже не так просто брати активну участь у військових та так званих стабілізаційних операціях у Афганістані та в Іраку. Криза, яка по суті розпочалася саме в США, дала про себе знати. Росія ж до цієї кризи була частково готовою і переживає її не так вже й складно, у всякому разі, порівняно з нами.

Скоріше за все, сильні Світу цього ще до моменту проголошення незалежності Косово домовилися з приводу того, хто і чим має поступитися. Тому на Заході не так щоб і дуже переймалися серпневими подіями 2008 року в Грузії та їхніми наслідками. США практично відверто «здали» Грузію, а сфера російського впливу знову почала рости. Росія відновлюється, її вплив відроджується. Спрацьовує розроблена в Росії в середині першого десятиліття 21 століття стратегія «Енергетична супердержава».

Доля України, а також її Роль, скоріше за все були визначені тоді ж – до Косова. Ставлення Заходу до України за останні роки істотно змінилося. Попри удавану прозахідність попереднього глави української держави, ним особисто і його політичною командою проводилася незграбна недолуга політика як на міжнародній арені, так і всередині країни. Нищівна критика власного уряду, що супроводжувалася більш ніж песимістичними прогнозами розвитку країни, які звучали з вуст особисто глави держави на всіх телеканалах, руйнувала країну із середини. Чотири з половиною роки політичної боротьби В.Ющенка (починаючи з вересня 2005 року) з усіма іншими політичними силами, окрім своєї, призвели до відкочування України назад, до падіння її рейтингів та втрати поваги з боку світового співтовариства.

В той час, коли ми поступово деградували, Росія помалу набирала обертів. Уже практично зникають з новин повідомлення про ГУАМ (а колись - ГУУАМ) і це дуже легко пояснити: вся проблема в тому, що без «А», тобто без Азербайджану, цей проект нічого не вартий. І саме це «А» починає змінювати свою зорієнтованість. Ще донедавна, коли Росія була відносно слабкою та зайнятою внутрішніми питаннями, Азербайджан дозволяв собі кращі стосунки із Заходом. Проте, всередині 2008 року Росія просигналізувала про своє повернення в «ближнє зарубіжжя», і передусім на Кавказ, на повну силу.

Реакція Заходу на події в Грузії була зовсім не такою, на яку очікували і Грузія і Азербайджан. Азербайджанці, можливо, були навіть більше розчарованими, ніж грузини, оскільки пострадянські бакинські лідери вважали, що західні нафтові інвестиції гарантуватимуть їм захист з боку Заходу від можливих російських зазіхань і вторгнень. Отримавши певний урок з грузинської війни, лідери Азербайджану почали більш прискіпливо спостерігати за діями Росії та США і, очевидно, поступово здійснювали переоцінку своєї зорієнтованості на Захід, і особливо на Вашингтон.

Результати не забарилися: після того, як у 2009 році Москва оголосила про скорочення закупівель туркменського газу, вже на самому початку 2010 року стало відомо про угоду, укладену азербайджанською компанією SOCAR з російським ГАЗПРОМом. Тут на особливу увагу заслуговує той факт, що купівля Росією азербайджанського газу забирає його від проектних західних трубопроводів ІТГІ та Набукко. Тобто окрім геополітичних здобутків Росії, також наявна геоекономічна перемога над Заходом на Кавказі.

Що стосується Азербайджану, то слід відзначити такий факт: можливо, намагаючись «прозондувати» громадську думку, один з азербайджанських парламентарів з Об’єднаного народного фронту Азербайджану, наприкінці минулого року висловив пропозицію приєднатися до Організації Договору про колективну безпеку. У випадку входження Азербайджану до ОДКБ Російська Федерація змогла б розмістити в цій країні свою військову базу. А це означало б цілковиту зміну орієнтирів азербайджанської зовнішньої політики. І що є визначним відносно висловленої азербайджанським депутатом пропозиції, так це те, що уряд І.Алієва її не дезавуював – тобто відбулася так звана згода з цією позицією «за умовчанням». На додаток до цього, нещодавно Азербайджан відмовився від проведення запланованих на травень поточного року спільних навчань із США.

Окрім успішних геополітичних та геоекономічних дій Росії на Кавказі також можна було б відзначити й певне її просування в Західному напрямку. Російське керівництво всіляко намагається «зачарувати» Польщу і залучити її, разом з Німеччиною, до спільних (тристоронніх та багатосторонніх) економічних дій, стрижнем яких є енергетична складова. Цікавим у даному випадку є те, що Росія з Німеччиною протягом останніх років діють практично як партнери. Загалом, у Російської Федерації останнім часом склалися, можливо, найкращі за останні кількадесят років стосунки з Німеччиною, а також із Францією. При цьому, жодній з цих двох найпотужніших країн ЄС не до вподоби сильний вплив США в Європі і тому їх можна вважати якщо не союзниками, то принаймні партнерами Росії в протистоянні із США на Європейському континенті.

Наразі Польща перебуває в складних умовах і відчуває певний тиск з боку основних геополітичних гравців регіону: на Сході та Заході, відповідно, з боку Російської Федерації та ФРН, а також традиційний після розпаду СРСР вплив США, який за останні два роки дещо втратив свою потужність.

Також Російська Федерація продовжує нарощувати зусилля для геополітичного відвоювання втрачених позицій в регіоні Балтійського моря. Окрім пострадянських країн Балтії, здається, розпочато «наступ з підлещуванням» на Данію, яка фактично володіє ворітьми Балтійського моря – протоками Скагеррак та Каттегат. В разі досягнення успіху на цьому напрямку, перед Росією відкриються можливості безроздільного панування в Балтійському морі.

Після всього вище наведеного можна звернути увагу на деякі повідомлення інформаційних агентств. Наприклад, наше агентство УНІАН подає матеріал під назвою «Путін і Клінтон обговорили питання щодо Грузії та України». Як це не банально звучить, але про нас говорять і щось (за нас) вирішують. Російські ж ЗМІ пишуть, що в Україні, після завершення президентських виборів, тільки й чути про новий геополітичний вибір. Можливо і здійснюється певний «новий» геополітичний вибір, але зараз не ми вибираємо, а нас і за нас вибирають.

Якщо повернутися до теорії геополітики і згадати одне з визначень, зокрема, що геополітика – це вчення про політико-стратегічну цінність географічної позиції, яку та чи інша держава або нація реалізує в своїй історії, то можна сказати, що до теперішнього часу наша держава і нація, на превеликий жаль, цю цінність не реалізовувала. Тепер виявляється, що ми здебільшого реалізовували й реалізовуємо чиїсь плани, а тільки не наші.

Наприкінці хотілося б сказати пару слів про основні загрози національній безпеці України: весь сенс у тому, що оцінюючи розвиток обстановки у світі в цілому, в Європі та довкола України, зокрема, ми завжди намагаємося за системою ознак визначити видимі зовнішні загрози національній безпеці. Можливо саме це і є нашою помилкою, оскільки основні наші загрози мають здебільшого внутрішнє походження. Україна, як полікультурна держава, що розташована на стиках різних цивілізацій, в першу чергу має вирішити проблему внутрішньої геополітики і сформувати концепцію; визначити мету, згуртувати інтелектуальну еліту, підготувати освічених фахівців управлінців і сформувати справжню політичну еліту, а потім реалізовувати концепцію будівництва та розвитку країни. Лише сформувавши гідну національну управлінську еліту можна буде протистояти якимось зовнішнім загрозам, а зараз всі, кому не ліньки, просто беруть нас голими руками, або ми самі ж віддаємося у ці руки.

Якщо ми не будемо планувати й будувати своє життя власними силами, то за нас це будуть робити інші і ми й надалі виконуватимемо чужі плани за чужими концепціями.

***

Під час написання матеріалу використовувались роботи В.А.Дергачова, В.О.Єфімова,  К.П.Петрова , Концепція суспільної безпеки «Мертва вода» та Достатньо загальна теорія управління.

Можливо, хтось не згоден з деяким оцінками, думками та поглядами. Автор не претендує на істину в останній інстанції. Якщо хтось з чимось не згоден, будь-ласка присилайте свої контраргументи та спростування за електронною адресою: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .

Іван Квочівський.