UkrEngRus

“During the past 3 centuries human population has increased tenfold to 6000 million and fourfold in the 20th century

• Cattle population increased to 1400 million (one cow/family) by a factor of 4 during the past century

• There are currently some 20 billion (20,000 million) of farm animals worldwide

• Urbanisation grew more than tenfold in the past century almost half of the people live in cities and megacities

• Industrial output increased 40 times during the past century; energy use 16 times

• Almost 50 % of the land surface has been transformed by human action”

Paul Crutzen

Dutch Nobel prize winning atmospheric chemist***

“Fish catch increased 40 times

• The release of SO2 (110 Tg/year) by coal and oil burning is at least twice the sum of all natural emissions;

over land the increase has been 7 fold, causing acid rain, health effects, poor visibility and climate changes due to sulfate aerosols

• Releases of NO to the atmosphere from fossil fuel and biomass burning is larger than its natural inputs, causing regional high surface ozone levels

• Several climatically important ”greenhouse gases” have substantially increased in the atmosphere, eg.

CO2 by 40 %, CH4 by more than 100 %.”

Paul Crutzen

Dutch Nobel prize winning atmospheric chemist***

“Water use increased 9 fold during the past century to 800 m3 per capita / year;

65 % for irrigation, 25 % industry, ~10 % households

It takes 20, 000 litres of water to grow 1 kilo of coffee

11,000 litres of water to make a quarter pounder

5,000 litres of water to make 1 kilo of cheese

1 kg meat → 16000 litres of water

1 kg grain → 1000 litres of water”

Paul Crutzen

Dutch Nobel prize winning atmospheric chemist

Воєнна доктрина РФ в переліку загроз містить розширення НАТО і нарощування можливостей США та альнсу в цілому..*** У Стратегії Національної безпеки США дії Росії кваліфіковані як агресія що потребує протидії.. *** Росія реформує силові структури: відбувається створення Федеральної служби військ Національної Гвардії на базі Внутрішніх військ МВС, Федеральної міграційної служби та Федеральної служби контролю обігу наркотиків.. *** Глави оборонних відомств країн ЄС погодили новий план оборони і безпеки та домовилися створити новий штаб і спільні сили швидкого реагування.. ***

pastarchives

Виконано групою експертів:

Рена Марутян – к.і.н., доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ при Президентові України

Валерій Садовський – голова громадської організації «Асоціація розвитку та безпеки»

Андрій Дацюк – к.політ.н., доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ при Президентові України

 

У проведеному нами Аналізі державної політики у сфері національної безпеки України ми звернули увагу на застарілі радянські підходи до формування системи забезпечення національної безпеки України,  формальне ставлення до захисту національних інтересів,незавершеність формування системи забезпечення національної безпеки України. Вказали на невідповідність чинного законодавства новим загрозам в умовах російської агресії, а відтак й несвоєчасні та іноді помилкові рішення у формуванні політики національної безпеки. Виявили низку прогалин, недоліків і суперечностей в законодавстві з питань національної безпеки. Вказали на необхідність впровадження системних підходів при формуванні законодавства та його імплементації. Але ці загальні висновки не принесуть користі якщо не буде запропоновано  конкретних пропозицій з удосконалення політичного управління та функціонування системи забезпечення національної безпеки.

Вдосконалення державної політики України у сфері національної безпеки

Політичне керівництво, виходячи з конкретної політичної ситуації, повинне постійно створювати умови для ефективного функціонування об'єктів як державного сектора, так і громадянського суспільства в межах повноважень, необхідних державі.

Політичне управління у сфері національної безпеки має полягати у формуванні цілісної системи взаємопов’язаних нормативно-правових актів, їх корегуванні, у разі виникнення нових загроз, та організації їх виконання.

1. Формування цілісної системи законодавчих актів у сфері НБ України

Система вітчизняних нормативно-правових актів у сфері забезпечення національної безпеки не відповідає сучасним вимогам. Перед усім вона не є цілісною і нерівномірно регулює процес забезпечення різних, взаємопов’язаних видів безпеки. Так в Україні діє Закон “Про основи національної безпеки України”, прийнято нові редакції  Стратегії національної безпеки, Воєнної доктрини, розробляється Концепція інформаційної безпеки. Проте окрім воєнної та інформаційної складових національної безпеки є політична, економічна, екологічна, гуманітарна, соціальна, науково-технологічна сфери її забезпечення.  В Україні все відбувається з точністю до навпаки. Незважаючи на те, що Закон «Про основи національної безпеки України» не відповідає вимогам часу, без його переопрацювання та не узгоджено з ним  приймаються підзаконні нормативно-правові акти, а саме Укази Президента про нові редакції «Стратегії національної безпеки України» та «Воєнної доктрини України». Тепер потрібно вносити зміни до Закону «Про основи національної безпеки України», який має вищу юридичну силу, відповідно до новоприйнятих підзаконних нормативних актів. Більше того, з незрозумілих причин замість переробки і удосконалення «Доктрини інформаційної безпеки» (2009 р.), вона скасовується і приймається рішення про розробку «Концепції інформаційної безпеки України». Хоча «концепція» - це по суті рівень закону, на якому повинні бути відображені базові цінності та довготривалі національні інформаційні інтереси, принципи їх захисту і реалізації.  Це надає їй значення співставне з законом «Про основи національної безпеки».  Проте інформаційна безпека є одним із взаємопов’язаних видів та складових національної безпеки. Жоден із них не повинен мати  довготривалого домінуючого значення і забезпечуватись за рахунок інших. Негативні наслідки політики безпеки СРСР, де домінуючим видом безпеки була воєнна її складова, оборонні програми мали пріоритетне значення, багато технічних винаходів спочатку  використовувались з військовим призначенням, а вже потім могли адаптуватись до вимог народного господарства. У результаті недостатню увагу було приділено етнополітичній, економічній та соціальній безпеці, що і стало одним із вагомих чинників розпаду СРСР. Ознаки такого однобічного підходу спостерігаються і в сучасній Україні, де домінуюче значення отримують воєнна та інформаційна безпека. Цей підхід вже призводить до негативних соціально-економічних наслідків і може спричинити до чергової політичної дестабілізації.  

Наша пропозиція. Пропонується розпочати розробку цілісної системи нормативно-правового забезпечення національної безпеки. Це передбачає розробку чотирьох рівнів нормативно-правових актів.

 Рівень 1. Закони України. Ключовим серед них є закон “Про основи національної безпеки України” – фундаментальні положення, відображення базових цінностей та довготривалих національних інтересів. З цим Законом узгоджуються інші нормативно-правові акти в сфері національної безпеки та оборони. Також на цьому рівні до чинних законів у сфері національної безпеки доцільно додати галузеві закони «Про протидію екстремізму» (етнічному, релігійному, політичному) та «Протидію сепаратизму», «Про науково-експертній супровід державного управління у сфері національної безпеки» тощо. За цей рівень законодавства у сфері національної безпеки та оборони відповідає Верховна Рада України.

Рівень 2. На основі Закону «Про основи національної безпеки України» та галузевих законів  розробляються відповідні галузеві доктрини політичної, воєнної екологічної, економічної, гуманітарної, соціальної (тощо) безпеки. На цьому рівні відображаються як довготривалі так і більш короткострокові національні інтереси різного рівня, конкретизується їх зміст, визначаються загрози об’єктам національної безпеки у відповідній сфері суспільних та міжнародних відносин, окреслюються принципи і пріоритетні напрями політики безпеки із забезпечення національних екологічних, політичних, гуманітарних, воєнних та ін. інтересів. Доктрини ухвалюються рішеннями  РНБО і вводяться в дію указами Президента України.

Рівень 3. Стратегія національної безпеки. Розробляється і корегується з урахуванням змісту галузевих доктрин національної безпеки. В ній відображаються цілі та заходи реалізації політики національної безпеки в різних сферах життєдіяльності суспільства та міжнародних відносин. Стратегія національної безпеки розробляється на строк від 5 до 10 років (передбачений законодавством строк перебування особи на посту Президента України) і може корегуватись відповідно до сучасних умов. Стратегія національної безпеки ухвалюється рішенням  РНБО і вводиться в дію указом Президента України.

Рівень 4. На основі Стратегії національної безпеки повинні розроблятись відповідні галузеві щорічні державні програми з визначенням державних органів, відповідальних за їх реалізацію (Наприклад, «Державна програма забезпечення воєнної безпеки України на 2017 р.», - відповідальні: Міністерство оборони України, концерн «Укроборонпром», можливо міністерство з питань військово-промислового комплексу, яке на сьогодні доцільно створити  тощо). Галузеві програми ухвалюються Кабінетом Міністрів України і вводяться в дію відповідними постановами. Реалізація здійснюється органами виконавчої влади та місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції.

Результат реалізації запропонованих заходів. Таким чином формується цілісна система взаємопов’язаних нормативно-правових актів, що регулюють діяльність державних та недержавних суб’єктів забезпечення національної безпеки. Такою системою будуть охоплені і взаємоузгоджені всі складові національної безпеки та сфери їх забезпечення. Важливим результатом є також створення нормативно-правової основи узгодженої діяльності структур системи забезпечення національної безпеки України.

2. Пропозиції щодо вдосконалення стратегічного планування політики  забезпечення національної безпеки України

1.      Стратегічне прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки мають відбуватися на основі щорічного послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України і Стратегії національної безпеки України, а також враховувати результати комплексного огляду сектору безпеки і оборони. Процес організації і проведення останнього також має бути нормативно упорядкований, що потребує удосконалення відповідної законодавчої бази.

2.      Важливу роль у системі стратегічного планування у сфері забезпечення національної безпеки має відігравати План розвитку сектору безпеки і оборони, покликаний забезпечити гармонійний баланс загальнодержавного та відомчого підходів до формування стратегій розвитку кожного суб’єкта і сектора безпеки і оборони у цілому, а також завдань соціально-економічного розвитку держави у цілому.

3.      У порядку організаційного забезпечення процесу стратегічного планування доцільно на загальнодержавному та відомчому рівні утворити відповідні структурні підрозділи і міжвідомчий робочий орган, визначити регламент їх роботи та порядок взаємодії.

4.      З метою контролю за виконанням планових завдань розвитку сектору безпеки і оборони та оцінки стану національної безпеки у тій чи іншій сфері доцільно передбачати проведення вибіркових оглядів окремих органів і сил цього сектору, а з певною періодичністю – його комплексного огляду.

5.      Для підвищення ефективності стратегічного планування розвитку сектору безпеки і оборони має використовуватися система прогнозування у сфері національної безпеки і оборони. Прогнозні сценарії, які будуються на основі аналізу рівня загроз, стану національної безпеки і ефективності сектору безпеки і оборони, мають передбачати, зокрема, визначення порядку дій у кризових ситуаціях, який би комплексно об’єднував заходи політичного, воєнного, економічного, інформаційного та іншого характеру.

6.      Впровадження єдиної системи стратегічного прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки в Україні дозволить забезпечити: своєчасне і адекватне реагування на реальні та потенційні загрози національній безпеці, ефективне використання ресурсів органів і сил сектору безпеки і оборони, взаємозв’язок з іншими видами загальнодержавного планування і прогнозування, відповідність між пріоритетністю завдань у сфері забезпечення національної безпеки і реальними обсягами їх фінансування, що закладаються в проекті Державного бюджету України, відповідність документів стратегічного планування держави стандартам країн ЄС.

7.      Запровадження системи стратегічного прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки потребує прийняття закону про планування і прогнозування у секторі безпеки і оборони, а також внесення взаємоузгоджених змін і доповнень до законів «Про основи національної безпеки України», «Про організацію оборонного планування», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про державні цільові програми», «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», Бюджетного кодексу України, а також низки інших нормативно-правових актів.

8.      Ефективність функціонування СЗНБ має характеризуватися певними параметрами, вихід за межі яких свідчить про відхилення від норми. Основними показниками, які можуть характеризувати стан і ефективність функціонування СЗНБ, є:

-        показники (індикатори) стану складових системи забезпечення національної безпеки;

-        показники ефективності функціонування самої СЗНБ і, передусім, сектору безпеки і оборони.

9.      Моніторинг загроз національній безпеці держави потребує використання показників (індикаторів) широкого спектру, що характеризують фактично всі її аспекти. Основним завданням цього моніторингу є виявлення критичних значень, вихід за границі яких загрожує руйнівними наслідками особі, суспільству та державі.

10.    Об’єктивність оцінок стану складових системи забезпечення національної безпеки та ефективності функціонування самої СЗНБ, розрахованих на основі науково обґрунтованих методик з використанням офіційної державної або відомчої статистики, може бути перевірена шляхом їх порівняння з аналогічними показниками, розрахованими незалежними експертами на основі проведених соціологічних опитувань та експертних оцінок, а також з індикаторами, які розробляються міжнародними організаціями.

12.    Дослідження світового досвіду створення і реформування систем забезпечення національної безпеки дозволить Україні уникнути помилок у відповідних процесах, що відбуваються нині, а також застосовувати на практиці найкращі зразки, що довели свою ефективність. Зважаючи на євроінтеграційний курс України, нашій державі необхідно активізувати перенесення досвіду ЄС щодо створення та функціонування системи європейської безпеки у практичну площину шляхом посилення співпраці з інституціями Євросоюзу та адаптації національного законодавства до acquis communautaire.

13.    Доцільно посилити наукове супроводження процесу створення і функціонування системи стратегічного прогнозування і планування у сфері національної безпеки. Зокрема, Міністерству освіти і науки спільно з НАН України слід розробити і запровадити систему підготовки фахівців у цій сфері, у тому числі – наукових кадрів вищої кваліфікації.

Визначальною і найбільш вразливою стороною означеної системи на сьогодні є експертно-аналітичне забезпечення на рівнях стратегічного аналізу, прогнозування та стратегічного управління. Справа в тому, що НІСД орієнтований на експертний супровід діяльності Президента та РНБО. Проте виникає проблема з аналогічним супроводом діяльності, наприклад Комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної Ради України, інших державних структур системи забезпечення національної безпеки. Тут в нагоді повинен стати західноєвропейський досвід  залучення недержавних експертів. Громадські колегії при профільних державних органах (МВС, СБУ, Міністерство оборони) не можуть виконувати означених функцій. Саме тому пропонується створити «Центр експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки», фахівці якого будуть забезпечувати діяльність Комітету з питань національної безпеки і оборони ВР України, Президента, Кабінету Міністрів, РНБО України. До цього центру повинні увійти провідні фахівці, включно з недержавними експертами, котрі будуть задіяні до здійснення незалежного, альтернативного оцінювання ефективності державного реагування на загрози, процесу стратегічного аналізу, прогнозування та планування державної політики у визначальних сферах забезпечення національної безпеки. Згодом система профільних експертно-аналітичних центрів може бути створена при відповідних державних структурах системи забезпечення національної безпеки України (МВС, СБУ, Міністерство оборони тощо).

На шляху до вирішення цього завдання необхідно розробити нормативно-правову основу діяльності зазначених експертів та організувати їх фахову підготовку.

Щодо підготовки зазначених фахівців, то пропонується низка заходів:

1. У вищих навчальних заклад України запровадити викладання варіативних та факультативних дисциплін з національної безпеки і її видів відповідно до профілю вищого навчального закладу.

2. На базі Національної академії державного управління при Президентові України створити постійно діючі курси з підвищення кваліфікації державних та незалежних фахівців з національної безпеки. До викладання на означених курсах можуть бути залучені провідні викладачі НАДУ при Президентові України, Національної академії СБУ, Національного університету цивільного захисту України, Воєнно-дипломатичної академії, Національної академії внутрішніх справ, Національного університету оборони України. 

3. У профільних вищих навчальних закладах, які готують фахівців для сектору безпеки України проводити щоквартальні круглі столи з актуальних проблем національної і міжнародної безпеки за участі вітчизняних та зарубіжних фахівців. Ці заходи мають сприяти обміну досвідом, оцінюванню ефективності функціонування системи забезпечення національної безпеки, розробці заходів щодо її адаптації до динамічних змін в системах суспільних та міжнародних відносин.

3. Формування системи виявлення загроз національним інтересам,  стратегічного аналізу, моделювання та вироблення управлінських рішень.

Що стосується державного управління, як форми практичної реалізації виконавчої влади, то системність тут надзвичайно важлива і полягає вона не лише в організації структури виконавчої влади, а також і в налагоджені її функціонування. Маємо привернути Вашу увагу до відсутності однієї зі складових системи забезпечення національної безпеки, а саме системи виявлення загроз національним інтересам,  стратегічного аналізу, моделювання та вироблення управлінських рішень.

В системі забезпечення національної безпеки і оборони України головну роль грає РНБО, яка приймає рішення щодо основних напрямів державної політики з питань національної безпеки, виконання яких потім організовується суб’єктами забезпечення національної безпеки в межах їх повноважень. Але до складу РНБО входять лише ті особи яких визначив Президент. Зрозуміло, що таким складом РНБО не може бути проведено цілий комплекс попередніх заходів, які забезпечують прийняття виважених, обґрунтованих рішень. Хто це робить?

Апарат РНБО здійснює поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України. Національний інститут стратегічних досліджень, як вже зазначалось, відповідає за наукове супроводження здійснення Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України повноважень у сфері національної безпеки України. Розвідувальні органи  України лише добувають та надають РНБО розвідувальну інформацію. Державних органів або структурних підрозділів в них, які б відповідали за виявлення загроз національним інтересам, проведення стратегічного аналізу, моделювання та вироблення управлінських рішень у сфері національної безпеки немає. На нашу думку це є суттєвою проблемою державного управління. В системі забезпечення національної безпеки мають бути визначені і створені підрозділи які б відповідали за ці функції.

Виходячи з тих функцій, що покладаються на Апарат РНБО, вважаємо за доцільне покладання на нього додаткової функції з проведення стратегічного аналізу, виявлення загроз національним інтересам, моделювання та вироблення пропозицій до управлінських рішень у сфері національної безпеки. Для здійснення цієї функції у складі апарату РНБО за рахунок його чисельності необхідно створити Центр експертно-аналітичного супроводу політики національної безпеки, який би складався з експертних груп політичного, економічного, воєнного, гуманітарного, соціального аналізу,  тощо. До роботи в цих групах мають бути залучені лише системні аналітики за вказаними напрямами аналізу. Як вже зазначалось у попередньому розділі, фахівці Центру повинні здійснювати експертно-аналітичний супровід прийняття управлінських рішень із забезпечення національної безпеки на рівні вищих органів державної влади.

Моделювання та вироблення управлінських рішень у сфері національної безпеки доцільно проводити на основі апарату РНБО, під керівництвом секретаря РНБО, силами центру стратегічного аналізу та ситуаційного центру із залученням провідних фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, розвідувальних органів, центральних органів виконавчої влади та інших відомств за необхідністю. Періодичність, формат і час проведення Моделювання та вироблення управлінських рішень у сфері НБ повинні визначатись в залежності від  виявлених загроз але проводитись систематично, не менш як щоквартально.

Алгоритм проведеннямоделювання та вироблення управлінських рішень у сфері НБ

Прийняття рішення щодо проведення моделювання

(виявлення ознак загострення загроз, напрямів їх ескалації на відповідні сфери, складу експертів, які залучаються до моделювання та вироблення рішень, часу проведення моделювання)

Організація роботи центру моделювання

(розробка плану проведення моделювання, підготовка інформаційної, технічної та матеріальної бази)

Постановка завдань на проведення моделювання та вироблення пропозицій щодо управлінських рішень

(доведення до учасників плану проведення моделювання, порядку роботи, заслуховувань, доповідей та пропозицій )

Оцінка викликів і загроз національній безпеці

(заслуховування висновків фахівців розвідувальних органів щодо ознак загострення загроз, фахівців ситуаційного центру щодо прогнозування впливу цих загроз, фахівців органів виконавчої влади щодо можливостей попередження або нейтралізації загроз)

Проведення моделювання ситуації

(заслуховування висновків експертів центру стратегічного аналізу, фахівців НІСД, органів виконавчої влади щодо наслідків подальшої ескалації загроз)

Вироблення пропозицій щодо управлінських рішень

(заслуховування пропозицій експертів центру стратегічного аналізу, фахівців НІСД, органів виконавчої влади щодо проведення комплексу заходів із запобігання і протидії загрозам, ліквідації їх наслідків. Підготовка доповіді голові РНБО, розробка проектів документів з реалізації управлінських рішень у сфері національної безпеки і оборони)

 4.      Деякі пропозиції щодо вдосконалення законодавства у сфері НБ.

Щодо ЗУ «Про основи НБ» 

Потребують перегляду ключові положення Закону «Про основи національної безпеки України».

Саме поняття «національна безпека» має в законі пасивне, а не активне її розуміння. Тобто національна безпека розглядається як «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави». Тобто ми лише «захищаємо», а не реалізовуємо національні інтереси.  До того ж  повної захищеності в умовах постійно діючих загроз різного характеру ще не вдавалось досягти жодній державі світу. Саме тому більш коректно говорити про «ступінь» або «рівень» захищеності. Ще однією особливістю визначення ключогвого поняття в законі є його обмеження саме життєвоважливими інтересами. Проте в тому ж таки нормативно-правовому акті відображено перелік також інтересів, що мають важливе (пріоритетне), але не життєвоважливе значення. Наприклад, набуття членства в Європейському союзі чи інтеграція у євроатлантичний безпековий простір (ст.6). Зрозуміло, що реалізація цих інтересів є важливою, проте не життєвонеобхідною й має загалом досить віддалену перспективу на відміну від життєвоважливого інтересу із «захисту державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів», реалізація якого тотожна збереженню української державності. Да і досить громіздке визначення поняття «національна безпека» не сприяє усвідомленню її сутності.

З огляду на вищезазначене, ми пропонуємо наступне визначення поняття «національна безпека» . /Національна безпека – ступінь захищеності фундаментальних національних цінностей і реалізації національних інтересів, за якого забезпечується існування й розвиток українських громадян, суспільства та держави/ Дане визначення відповідає положенням Стратегії національної безпеки і передбачає «активне» розуміння національної безпеки, акцентуючи увагу не лише на захисті, але й на реалізації національних інтересів. Саме реалізація національних інтересів та досягнення національних цілей є основними завданнями активної політики забезпечення національної безпеки держави, яка є перед усім не об’єктом, а суб’єктом впливу в системі міжнародних відносин.

 Поряд із цим слід звернути увагу і на не зовсім коректне визначення національних інтересів у цілому, як “ національні інтереси - життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток”. У цьому визначенні не розмежовані поняття «національних цінностей» та «національних інтересів». Національні інтереси формуються на основі національних цінностей, проте вони не є тотожними. Так, у Стратегії національної безпеки зазначено, що до фундаментальних національних цінностей належать «незалежність, територіальну цілісність і суверенітет, гідність, демократію, людину, її права і свободи, верховенство права, забезпечення добробуту, мир та безпеку». Суверенітет, безпека, незалежність безумовно належать до національних цінностей. До національних інтересів, як усвідомлених потреб загальнонаціонального значення,  можуть відповідно бути віднесені забезпечення суверенітету, незалежності, безпеки…

Загрози національній безпеці України, які визначені в діючому законі, не відповідають реальній безпековій ситуації, а відтак неправильно визначають основні напрями державної політики з питань національної безпеки. З огляду на те, що закон повинен закріплювати норми права на підставі Конституції на тривалий період, а не базуватись на оцінках поточних загроз у різних сферах, ст. 7 цього закону «Загрози національним інтересам і національній безпеці України» є недоцільною. Ст. 8 – «Основні напрями державної політики з питань національної безпеки» повинна визначати загальні напрями державної політики з реалізації  національних інтересів України, а не заходи з попередження конкретних ситуативних загроз НБ.

Деякі наведені в цьому Законі терміни потребують більш конкретного визначення та узгодження з прийнятими у 2015 році Стратегією НБ, Воєнною доктриною, іншими оновленими законодавчими актами, зокрема - воєнна організація держави, правоохоронні органи. Деякі визначення не потребують деталізації по сферах, зокрема – національна безпека (які, до речі, не відповідають сферам у ст. 7).

Визначені в Законі види безпеки не узгоджені між собою. Так, поряд із видами відповідно до сфер суспільних відносин виокремлюються державна безпека та безпека державного кордону. Проте такі види безпеки, як безпека людини (громадянина) та суспільства не знайшли рівнозначного відображення. Саме тому у визначенні видів безпеки та відповідних загроз пропонується виходити із основних об’єктів забезпечення національної безпеки: людини (громадянина), суспільства та держави й визначати національні інтереси і загрози, що перешкоджають їх реалізації відповідно до сфер суспільних відносин. Так, загрози в економічній сфері будуть визначатись на 3 рівнях їх впливу: на безпеку громадян, безпеку суспільства та безпеку держави.

В новій редакції Закону також доцільно відобразити структуру та функції системи забезпечення національної безпеки, більш докладно унормувати взаємодію державних та недержавних суб'єктів забезпечення національної безпеки України.

Щодо ЗУ «Про оборону України»

Цей закон, на наш погляд, у повному обсязі встановлює засади оборони України і не потребує суттєвих змін.

Разом з тим вважаємо, що визначення органами військового управління Міністерства оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, які насправді є лише політико-адміністративними органами, створює проблеми у військовому управлінні і не відповідає стандартам країн НАТО.

Вважаємо за доцільне абзац «Фінансування потреб національної оборони держави здійснюється за рахунок і в межах коштів, визначених у законі про Державний бюджет України на відповідний рік» доповнити словами «в обсягах не менше 3% ВВП», як це передбачено коаліційною угодою.

Враховуючи негативний досвід щодо організації територіальної оборони та цивільного захисту  України Розділ III цього закону потребує суттєвого доопрацювання.

Щодо закону “Про організацію оборонного планування” прийнятого у 2015 році

Цей оновлений закон не змінює процедур планування в Міністерстві обороні, але й не дає відповіді, яким чином цей процес сполучається з державним плануванням.

У цьому законі одна з головних складових оборонного планування – розробка Стратегічного плану застосування Збройних Сил і поточних планів їх підготовки та функціонування – необґрунтовано віднесена до інших (начебто не оборонних) видів планування. Цим самим порушується один з головних принципів – охоплення тісно взаємопов’язаних але різних за змістом процесів функціонування Збройних Сил (відповідальний Генеральний штаб) і розвитку сектору оборони (відповідальне Міністерство оборони).

З урахуванням прийняття нової Воєнної доктрини та Стратегії НБ України потребує удосконалення майже все законодавство з питань національної безпеки і оборони України, належного унормування діяльності у цих сферах та адаптації базових законодавчих, концептуальних і програмних документів з питань оборони до сучасних реалій.

Пропозиції

З метою впровадження єдиної системи стратегічного прогнозування і планування у сфері забезпечення національної безпеки в Україні необхідно внести зміни до таких нормативно-правових актів:

в Законі України «Про основи національної безпеки України» визначити: завдання стратегічного прогнозування та планування у сфері забезпечення національної безпеки; порядок реалізації та контролю за виконанням заходів, визначених Стратегією національної безпеки; послідовність дій у межах єдиної системи прийняття рішень у сфері національної безпеки і оборони; завдання комплексного огляду сектору безпеки і оборони, порядок і строки його проведення; перелік і вимоги до змісту документів стратегічного планування і прогнозування у сфері забезпечення національної безпеки, які розробляються на загальнодержавному і відомчому рівнях, порядок їх розробки, експертизи, погодження, затвердження, корегування;

в Законі України «Про Раду національної безпеки і оборони України» визначити порядок: процесу моніторингу, аналізу, оцінки стану та загроз національній безпеці; інформування і подання пропозицій щодо актуалізації документів стратегічного планування у сфері національної безпеки; контролю реалізації документів стратегічного планування; незалежної експертизи проектів документів у сфері забезпечення національної безпеки;   в Законі України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» визначити: суб’єкти (органи, підрозділи) процесу планування; місце стратегічного прогнозування та планування у сфері забезпечення національної безпеки в загальнодержавному процесі стратегічного планування та складання Державного бюджету; повноваження суб’єктів стратегічного планування і прогнозування у сфері національної безпеки та порядок взаємодії; порядок визначення обсягу необхідного фінансування сектору національної безпеки та узгодження планування його розвитку з процесом бюджетного планування;

в Бюджетному кодексі України деталізувати норму, за якою Основні напрямки бюджетної політики визначаються відповідно до визначених у щорічному посланні Президента України пріоритетів бюджетної політики, зокрема пропонується: частину 1 статті 33 Бюджетного кодексу України викласти в редакції: «Міністерство фінансів України спільно з іншими центральними органами виконавчої влади розробляє відповідно до визначених у щорічному посланні Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, Стратегії національної безпеки України та виданих на їх виконання актів Президента України, пріоритетів бюджетної політики, а також стратегічних цілей і пріоритетів державної політики у сфері забезпечення національної безпеки проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період та до 20 березня наступного року, що передує плановому, подає його на розгляд до Кабінету Міністрів України».

В Законі України «Про державні цільові програми» передбачити порядок розробки і затвердження державних цільових програм у сфері національної безпеки. Відповідні зміни мають бути внесені і до постанови Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 106 «Про затвердження Порядку розроблення та виконання державних цільових програм». Доцільно також розробити та затвердити постанову Кабінету Міністрів України щодо затвердження порядку організації стратегічного планування у сфері національної безпеки, яке проводять центральні органи виконавчої влади, що входять до складу сектору безпеки і оборони, місцеві держадміністрації та органи місцевого самоврядування, інші суб’єкти, визначені законодавством. У постанові слід також визначити механізм та методологію бюджетного фінансування таких планів.

В аспекті вдосконалення нормативно-правового забезпечення стратегічного планування політики національної безпеки вважаємо за необхідне створення ефективної правової моделі здійснення науково-експертного забезпечення державного управління у сфері національної безпеки, а саме розробку Проекту Закону Україні «Про науково-експертній супровід державного управління у сфері національної безпеки». Мета створення Законопроекту – формування цілісної ціннісно-світоглядної основи для здійснення державного управління даною сферою; створення додаткового незалежного джерела інформації про суспільні процеси в цілях прийняття і реалізації управлінських рішень у сфері національної безпеки; створення системи незалежного моніторингу (оцінки) управлінської діяльності у сфері національної безпеки.

Щодо Проекту Концепції інформаційної безпеки України

Стаття 2

У Статті 2 «Визначення термінів» дається широке визначення терміну «інформаційний суверенітет України». Залишається незрозумілим, що насправді це програмне визначення додає до нормативного змісту. Цій термін не є загальновідомим та не застосовується широко у міжнародному праві, він також є предметом гострих дискусій серед науковців та практиків.

Рекомендується не давати визначення цього терміну, а прямо визначити у нормативних положеннях, що є предметом захисту у інформаційній сфері. Це дозволить уникнути занадто широкого трактування поняття інформаційного суверенітету.

У визначенні терміну «кіберзлочин» слова «суспільно небезпечне» є зайвими. Якщо діяння є злочинним відповідно до українського законодавства, автор законопроекту робить висновок, що воно має каратися, припускаючи, що воно є суспільно небезпечним, а тому немає необхідності повторювати це тут.

Стаття 3

Пункт 2. зазначено: «Відповідно до цієї Концепції розробляються і затверджуються стратегії, програми та плани, якими визначаються цільові настанови, принципи і напрями діяльності суб’єктів забезпечення інформаційної безпеки України». Тобто ці програми та плани (за умови, що вони є обов’язковими до виконання документами) повинні розроблятися на основі закону, але при цьому незрозуміло, чи Концепція має силу закону. Тобто потрібно прояснити законодавчий статус Концепції, інструменти регуляторних органів та документи, які визначають державну політику. Якщо Концепція має нижчий статус, ніж закони, то вона не може змінювати контент законів. Тому найкраще рішення – прямо пояснити правовий характер Концепції (бажано на початку документа або в цій Статті).

Стаття 5

У статті 5 міститься довгий список основних принципів забезпечення інформаційної безпеки України.

Однак деякі принципи викликають занепокоєння, тому що можуть трактуватися як такі, що обмежують свободу слова. Принципи, які викликають занепокоєння, включають: захист інформаційного суверенітету, державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України; формування в інформаційному просторі української ідентичності як невід’ємної складової сталого суспільно-політичного дискурсу та сприяння розвитку в національному інформаційному просторі контенту, який підтримує збереження і захист загальнолюдських цінностей, інтелектуальний, духовний і культурний розвиток українського народу. Зміст принципів є легітимним, однак сильний наголос на національній ідентичності вказує на те, що вони можуть тлумачитися як такі, що обмежують іноземний контент або права іноземних суб’єктів в медійному просторі України, а також нав’язують певну інтерпретацію української ідентичності.

Стаття 6

Розділ ІІ Концепції має назву «Основи державної політики у сфері інформаційної безпеки». В ньому визначено (Стаття 6), що державна політика у сфері інформаційної безпеки зосереджена на задоволенні життєво важливих інтересів та потреб в інформаційній сфері щодо продукування, споживання, розповсюдження і розвитку національного стратегічного контенту та функціонування інфраструктури. Що стосується захищеної та функціонуючої інфраструктури, зрозуміло, що вона відіграє важливу роль у державі. Проаналізувавши перший пункт, в якому йдеться про стратегічний контент, виникає питання: «Яка конкретно робота з боку держави буде проводитись для цього?». Створення медіаконтенту не повинно бути завданням держави. Плюралістичний та вільний ринок ЗМІ повинен пропонувати інформаційний контент, створений державними та приватними ЗМІ, та забезпечувати доступ до інформації через міжнародні ЗМІ. Законодавство має забезпечувати саме це. Це положення може посилювати заяву про намір, яка обмежує вільний ринок ЗМІ через надмірне втручання держави.

Стаття 7

Положення про всебічне сприяння, державну підтримку та пріоритетність створення і розповсюдження національного інформаційного продукту, в тому числі за межі України, викликає питання про прийнятність такої підтримки в умовах ринкової економіки. В країнах ЄС такі положення можуть суперечити закону про державну допомогу. Навіть якщо в Україні закон про державну допомогу не обов’язково (повністю) відповідає вимогам законодавства ЄС, в будь-якому разі державна підтримка в Україні повинна надаватися із дотриманням чинного законодавства. Це дуже важливо в контексті запобігання корупції, оскільки будь-яка державна допомога суб’єктам господарювання приватного сектору має надаватися прозоро, недискримінаційно та з дотриманням вимог чинного законодавства. Оскільки пряме втручання держави у створення медійного контенту не рекомендується, можна припустити, що ця Стаття спрямована на надання допомоги приватним компаніям. В будь-якому разі це виглядає як надмірне втручання держави у діяльність ЗМІ.

Останній пункт Статті 7 носить виключно політичних характер: «використання українського національного інформаційного продукту для поширення в міжнародному інформаційному середовищі загальнолюдських цінностей та інформаційного розвитку людства, зокрема обмін із закордонними партнерами України баченням, підходами та механізмами протистояння новітнім викликам, спрямованим на демократичні цінності та свободу слова в інформаційному просторі, що були інспіровані деструктивною політикою інших держав». Важко зрозуміти, як таке положення може бути нормативним без надмірного втручання держави у роботу ЗМІ. Якщо держава сама забезпечує власні ЗМІ таким контентом, це свідчить про надмірне втручання, однак якщо намір полягає у забезпеченні того, щоб приватні ЗМІ надавали певний контент, це також вважається втручанням. Плюралістичне медіасередовище з редакційною свободою забезпечить наявність контенту різних типів, тому контент, який відображає різні точки зору, не повинен заборонятися, якщо він не виходить за межі, встановлені для підбурювання, або не порушує інших положень законів про контент (наприклад, наклеп, заборонена порнографія, тощо).

Стаття 8

Розрізняються загрози технологічного та комунікативного характеру. Визначення загроз комунікативного характеру – це спроба описати пропаганду. В міжнародному законодавстві не існує загальноприйнятого визначення пропаганди, і причини цього є цілком зрозумілими. Дуже важко виразити чіткою нормативною мовою, що таке пропаганда, особливо з огляду на те, що ми схильні вважати думку, з якою ми не погоджуємося, пропагандою, в той час як повідомлення, з яким ми погоджуємося, сприймається як законне. Свобода слова передбачає також захист висловів, які викликають незгоду. Для забезпечення свободи слова дуже важливо, щоб не існувало вимоги про проведення експертизи того, що дозволено, а що ні. Будь-яка спроба класифікації повідомлень з метою їх заборони небезпечно балансує на межі цензури. Формулювання Статті 8 є яскравим прикладом таких небезпек.

Викликає подив таке положення статті як «здійснювати керований вплив на свободу вибору, шляхом поширення у національному інформаційному просторі культу насильства і жорстокості, зневажливого ставлення до людської і національної гідності, розпалювання міжрелігійної, міжетнічної та міжнаціональної ворожнечі, ненависті за етнічною, мовною, релігійною та іншими ознаками», є потенційно суб’єктивним». Але розпалювання ненависті та ворожнечі вже заборонено національним та міжнародним законодавством, тому важко зрозуміти, який додатковий законний зміст міститься у цьому пункті.

Однак найбільш суперечливим є пункт в): «поширення суб'єктами інформаційної діяльності викривленої, недостовірної та упередженої інформації для дискредитації органів державної влади, дестабілізації суспільно-політичної ситуації, що значно ускладнює прийняття політичних рішень, завдає шкоди національним інтересам України чи створює негативний імідж України». Це положення може значно перешкоджати ЗМІ виконувати наглядову функцію через негативний вплив на можливість вільно критикувати органи державної влади. Воно безпосередньо порушує свободу вираження поглядів, оскільки у будь-якому вільному суспільстві засобам масової інформації дозволяється на власний розсуд формувати імідж країни, органів влади, тощо.

«Маніпулювання суспільною свідомістю» не є зрозумілим виразом з нормативної точки зору, оскільки майже не можливо задовільно пояснити, як це формулювання відрізняється від будь-якої політичної риторики. Існує багато ефективніших інструментів належного регулювання діяльності ЗМІ, як, наприклад, важливість чіткого розрізнення між фактом та думкою та вимога про обов’язкову об’єктивність новин. В той же час існують поняття, яким важко дати визначення (наприклад, здійснення деструктивного інформаційного впливу).

Стаття 9

У Розділі ІІІ «Суб’єкти та механізми забезпечення інформаційної безпеки України» розглядаються інституційні питання. Стаття 9 визначає всіх «суб’єктів забезпечення інформаційної безпеки», до яких відносяться громадяни, громадські організації, чиновники, засоби масової інформації та різні інститути. Стаття не враховує іноземців, що суперечить передовій міжнародній практиці. Навіть якщо певні права застосовуються до громадян іншим чином, ніж до іноземців, основні права, такі як свобода слова, повинні також гарантуватися для негромадян. Не зрозуміло, чому взагалі виникла потреба у Статті 9, оскільки достатньо було б забезпечити виконання відповідних прав кожної особи з урахуванням її ролі та положення згідно  Концепції.

Стаття 10

У Статті 10 існують певні положення, які викликають занепокоєння (головним чином останнє положення пункту 1): «визначає стан інформаційної агресії та звертається до Верховної Ради України з пропозицією про введення спеціального правового режиму захисту інформаційного простору держави». Термін «інформаційна агресія» важко визначити у зв’язку з відсутністю загальноприйнятого визначення такого поняття у міжнародному законодавстві. У будь-якому разі необхідно утриматися від прийняття додаткового спеціального закону та забезпечити належне виконання чинного законодавства.

Стаття 12

Наступний розділ – Розділ IV «Громадський контроль та державно-громадське партнерство в сфері реалізації державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки». Пункт 2 Статті 12 наголошує, що громадський контроль «здійснюється у формах, що визначені Радою національної безпеки та оборони України і не суперечать чинному законодавству України з питань громадського контролю». Це положення викликає певне занепокоєння. Не повинно існувати обмежень діяльності громадських організацій, окрім тих, які визначені у загальному (кримінальному або іншому) законодавстві. Що стосується контролю за діяльністю держави, важко визначити, які обмеження можуть бути законними. Контролююча функція, яку виконують не лише незалежні ЗМІ, а й громадські організації, відіграє важливу роль у демократичних країнах. Для того щоб громадські організації виконували свої завдання, не потрібно закріплювати жодної спеціальної форми контролю незалежно від того, чи це передбачає здійснення нагляду за роботою органів державної влади чи щось інше. Схоже на те, що це положення має спільний для всіх країн перехідного періоду недолік, а саме, не враховує , що те, що не заборонено, дозволено, а тому не потребує фіксації у законодавстві.

Стаття 13

Стаття 13 носить інший характер, оскільки вона передбачає утворення Експертних рад в якості інструмента залучення громадянського суспільства у процес контролю за реалізацією Концепції. Стаття визначає склад Експертних рад, однак нічого не говорить про процедуру призначення їх членів, яка забезпечує незалежність представників громадянського суспільства. Характер пропозицій та звітів також викликає питання. Якщо вони є обов’язковими, тоді хто повинен їх враховувати та яким чином? Крім того, самого контролю не достатньо для зменшення ризиків надмірного державного нагляду за медіаконтентом або інших ризиків, пов’язаних з Концепцією та зазначених вище.

Прикінцеві положення

В прикінцевих положеннях говориться про необхідність внесення поправок до низки законів з метою приведення їх у відповідність з Концепцією. Повноваження, якими наділяється Рада національної безпеки і оборони України відповідно до Концепції, можуть суперечити повноваженням незалежних органів (наприклад, незалежному регулятору), які відповідають за регулювання діяльності ЗМІ, що не повинно відбуватися у країні, в якій декларується верховенство права та свобода слова.

Пропозиції щодо вдосконалення державної політики у сфері інформаційної безпеки

Враховуючи недосконалість нормативно-правової бази в інформаційній сфері, недостатню розвиненість національної інформаційно-комунікаційної інфраструктури,  гострий брак системної, комплексної та ефективної державної політики щодо забезпечення інформаційної безпеки, громіздку й непродуктивну систему державного управління та регулювання даної сферою, відсутність механізмів здійснення інформаційно-психологічних операцій (ІПСО), системи активного кіберзахисту інформаційного простору країни, якій призваний діяти не тільки в цілях захисту, а й як простір асиметричної відповіді агресору, пропонуємо наступне:

Державна інформаційна політика повинна ґрунтуватися з урахуванням принципів цілісної комунікативної кампанії заснованої, насамперед, на: визначені, досліджені і врахуванні характеристик, властивостей, інформаційних потреб цільової аудиторії; розробці стратегічного задуму (комунікативної стратегії), який би прозоро і зрозуміло визначав шляхи досягнення цілей державної інформаційної політики, а також надав би змогу скоординувати діяльність органів державної влади на виконання конкретних завдань; зниження рівня конфліктної складової у процесі врегулювання українсько-російських відносин; запровадженні новітніх інформаційних технологій, інноваційних ідей, завдяки чому забезпечити інформатизацію українського суспільства, його захист від зовнішньої інформаційної агресії; забезпеченні наступальності у реалізації державної інформаційної політики чи пропагандистської діяльності; розширенні можливостей позиціонування України у світі шляхом впровадження інформаційних програм іномовлення тощо.

Постала необхідність впровадження стратегічного планування державної політики забезпечення інформаційної безпеки, з чіткою розробкою послідовності дій щодо досягнення стратегічних цілей та прив’язкою до наявних матеріальних ресурсів, врахуванні і прогнозуванні загроз інформаційній безпеці України (а також тенденцій до їх появи), що виникають у мінливому інформаційному просторі, впровадженні упереджувальних заходів їх нейтралізації  або мінімізації негативного впливу. Розробці сценаріїв реагування на можливі загрози національній безпеці в інформаційній сфері тощо.

Державна інформаційна політика України потребує вдосконалення нормативно-правового та інституційного забезпечення розвитку інформаційного суспільства. Потребують розробки Закони України “Про Інформаційний кодекс України”, “Про розвиток національної інформаційно-комунікаційної інфраструктури”, доопрацювання й ухвалення законопроектів “Про електронну комерцію”, “Про електронні комунікації”, “Про електронні довірчі послуги” (на заміну Закону України “Про електронний цифровий підпис”), “Про єдину систему електронної взаємодії”, “Про внесення змін до Закону України “Про звернення громадян” (щодо електронного звернення та електронної петиції), а також забезпечення належного функціонування Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства та Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів

Система кібернетичної безпеки та механізми її забезпечення є складовою частиною національної інформаційної безпеки. Виходячи з того, що Проект Концепції інформаційної безпеки що незабаром буде прийнятий ВР є декларативним документом та фактично не містить механізмів боротьби з кібернетичною загрозою вважаємо необхідним зупинитися окремо на такій частині інформаційної безпеки як кібербезпека.

Згідно охарактеризованої вище  цілісної системи нормативно-правового забезпечення національної безпеки, яка складається з 4-х рівнів доцільно було би прийняти галузеву Доктрину інформаційної безпеки де окремим розділом прописати як довготривалі так і більш короткострокові національні інтереси  у кібернетичній сфері, визначити загрози об’єктам національної безпеки у відповідній сфері, окреслити пріоритетні напрями політики безпеки із забезпечення інтересів кібернетичної безпеки країни. Наступним кроком у цій сфері повинне стати прийняття Державної цільової програми забезпечення кібербезпеки України, яка буде прийматися та оновлюватися щорічно. Галузеві щорічні державні програми також мають визначати державні органи влади, що є відповідальні за їх реалізацію. У випадку з регулюванням сфери кібербезпеки це можуть бути РНБО, Кабмін в цілому та Міністерство оборони України та Мінінформполітики зокрема, Генеральний штаб Збройних Сил України, Служба безпеки України, Держспецзв’язок України, Комітет з питань інформатизації та зв’язку.

Всі ці документи дозволять чітко визначити стратегічні пріоритети України у сфері кібербезпеки, розподілити обов’язки між всіма ключовими відомствами та утворити Національну систему кібербезпеки України.

Але в Україні відсутня цілісна система державного управління що призводить до ситуативних непродуманих рішень у багатьох сферах управління. Так сьогодні профільний комітет ВР з національної безпеки та оборони готується до прийняти Закону України “Про кібернетичну безпеку”. Таким чином кібербезпека, яка є складовою більш широкого поняття  - інформаційної безпеки, отримає вищій нормативно-правовий статус ніж сама інформаційна безпека, закону про яку у нас в країні немає. Більш того, до кінця року Мінінформполітики анонсувало прийняття Концепції інформаційної безпеки з незрозумілим правовим статусом. За всіма ознаками пропонованої нами цілісної системи дана Концепція повинна мати назву Доктрина інформаційної безпеки та містити положення що згадувалися вище.

В цілому, продовжуючи тему кібербезпеки треба зазначити, що кібербезпекові розробки мають стати частиною державного оборонного замовлення. Крім того, має бути напрацьовано систему ефективних взаємовідносин між державою та приватним сектором у сфері кібербезпеки держави. Концептуальні положення державної політики забезпечення інформаційної безпеки доцільно базувати на фундаментальному взаємозв’язку та взаємодоповнені Стратегії сталого розвитку України і Стратегії національної безпеки України, а реалізовувати на основі взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих одна одного інформаційної і гуманітарної стратегій України. Поряд з реалізацією контрпропагандистських заходів необхідно впроваджувати ефективні стратегічні комунікації  із власним загальноукраїнським наративом, узгодженими діями державних структур і сектором громадянського суспільства довкола цього наративу. Зокрема, здійснювати формування у цільової аудиторії цілісного світосприйняття та просування його на всіх рівнях, в усіх регіонах та всіма методами, на підґрунті об’єктивної інформації, що користується попитом у споживача інформпродукту та характеризується довірою до неї українського населення.

Змістом функціонування всіх органів державної влади, що регулюють процес забезпеченя інформаційної безпеки безумовно, має бути налагодження комунікативного зв’язку “влада–громадськість”, водночас не менш важливим завданням є співробітництво з ЄС, НАТО та їх державами-членами в процесі запровадження останніми стратегічних комунікацій з метою протидії пропаганді РФ.

Таким чином, стихійний процес інституційних змін, що мав місце у державній інформаційній політиці України та був зумовлений поточними обставинами, має трансформуватися у системний процес. Його основою може стати запропонована національна 4-х рівнева модель системи нормативно-правового забезпечення національної безпеки яка не має аналогів ані у американській, ані у європейській практиці.  Так, наприклад, у грудні 2015 року Європарламент погодив перший закон щодо кібербезпеки. Тобто робиться така ж методологічна помилка коли кібербезпека виноситься у окремий закон, при відсутності загального закону про інформаційну безпеку.

5.      Деякі пропозиції щодо основних напрямів державної політики у сфері національної безпеки.

У внутрішньополітичній сфері

-                     вдосконалити нормативно-правову базу у сфері забезпечення внутрішньополітичної безпеки, насамперед щодо протидії сепаратизму, екстремізму, забезпечення етнополітичної безпеки;

-                     здійснити організаційно-правові заходи щодо налагодження ефективної взаємодії державних та недержавних суб’єктів забезпечення національної безпеки у процесі відновлення територіальної цілісності України;

-                     здійснювати реформи системи державного управління, місцевого самоврядування та судової системи, керуючись національними політичними інтересами, потребами місцевих громад, а не власними політичними, вузькоклановими пріоритетами. Це є важливою умовою забезпечення стабільності політичної системи суспільства в сучасних умовах;

-                     сприяти формуванню громадянського суспільства і залучати його представників до процесу розробки та здійснення політики забезпечення національної безпеки;

-                     розбудова демократичної політичної системи, запровадження принципів демократії участі передбачає здійснення комплексних заходів не лише з патріотичного виховання, але й формування у громадян політичних знань, вмінь та навичок з аналізу політичних процесів. Це сприятиме як свідомому вибору громадян у виборчому процесі, протидії політичним маніпуляціям, так і формуванню політичної еліти України, приналежність до якої визначатиметься не лише за посадою і статусом, але й за особистими якостями. Задля цього  необхідним є повернення політології до переліку нормативних, обов’язкових до вивчення дисциплін у вищих навчальних закладах України.

У соціальній сфері  - (Міністерство соціальної політики України, Міністерство внутрішніх   справ, Міністерство інформаційної політики):

-        посилити державну інформаційну політику в аспекті інформування населення про хід реформ у країні для зменшення  невдоволеності суспільства процесу «буксування» реформ, які анонсувала влада після революції Гідності. Це дозволить вирішити проблему порушення моральної рівноваги у населення країни, що може виражатися у хронічних втомах, депресіях чи суїцидах і призводить до соціального виплеску накопленої негативної енергії на інших.

-        вжити заходи державної політики щодо боротьби з безробіттям в Україні та зменшення рівня життя населення;

-        вдосконалити соціальну політику щодо соціалізації воїнів, що повернулися з зони АТО - великої кількості молодих чоловіків з військовою підготовкою, які можуть стати об’єктами найму кримінальних і екстремістських структур;

-        вжити заходи щодо боротьби з обігом незареєстрованої зброї у країні, особливо серед соціально-невдоволених груп населення, що створює передумови незаконного придбання і застосування зброї.

В гуманітарній сфері  - (Міністерство освіти і науки, Міністерство культури, Міністерство інформаційної політики)

- вжити заходи щодо протидії потужної пропагандистській кампанії РФ що знищує базові контенти національної історичної пам’яті, нівелює її як важливу складову національної єдності, консолідації суспільства та влади;

- посилити гуманітарну складову національної безпеки щодо боротьби зі створенням та розповсюдженням політтехнологами РФ історичних міфів антиукраїнського характеру, мобілізувати науково-педагогічний потенціал України щодо спростовування тез російської пропаганди щодо дискредитації українських національних героїв та видатних постатей минулого, посилити гуманітарну складову безпеки у аспекті боротьби зі знищенням історичних традицій українського народу і зведення його до категорії т.зв. “неісторичних народів”;

- здійснювати систематичний інформаційний вплив на суспільну думку країни, яка сьогодні характеризується низькою довірою до національних ЗМІ, що не об’єктивно висвітлюють  ситуацію в країні та обслуговують інтереси політико-олігархічних кіл.

- розробити та прийняти Концепцію/Доктрину гуманітарної безпеки України.

В Інформаційній сфері – (Міністерство інформаційної політики, Міністерство оборони, Держспецзв’язок України):

- вдосконалити галузеву нормативну-правову базу з питань інформаційної безпеки;

- вжити заходи щодо розвитку національної інформаційно-комунікаційної інфраструктури;

- подолати брак системної, комплексної та ефективної державної політики щодо забезпечення інформаційної безпеки, вдосконалити громіздку й непродуктивну систему державного управління та регулювання даної сферою.

-        розробити державну політику щодо боротьби зі смислової війною яка є частиною гібридної війни РФ проти України, що змінює ментальні, ціннісні установки населення на користь противника;

-        розробити державні механізми блокування можливості концентрації загальнодержавних ЗМІ в руках олігархічних, фінансово-промислових кіл;

- розробити й прийняти Концепцію інформаційно-психологічних операцій (ІПСО), систему активного кіберзахисту інформаційного простору країни, якій призваний діяти не тільки в цілях захисту, а й як простір асиметричної відповіді агресору;

- розробити науково-методичну базу для ведення інформаційного протиборства;

-        ввести у національне законодавство чітке визначення терміну «критична інформаційна інфраструктура»;

-        розробити стандарти у сфері кібербезпеки, особливо для автоматизованих систем управління на об’єктах критичної інфраструктури;

-        врегулювати питання забезпечення кібернетичної безпеки України. Прийняти Верховною Радою України  Закону України «Про кібернетичну безпеку»/ «Про кібернетичний захист»;

-        посилити медіа-супровід проведення АТО, який зараз покладений переважно на офіціальних спікерів сектору безпеки, яким не довіряє суспільство;

-        знайти можливість озброїти ЗС України комплексами радіорозвідки і радіо придушення засобів зв’язку противника, а також радіорозвідки джерел радіовипромінювання на кшталт російських комплексів РБ-531Б «Инфауна», мобільного автоматизованого комплексу РЕБ «Леер-2» на базі бронеавтомобіля «Тигр»;

 - з метою підвищення ефективності ведення інформаційного протиборства створити Управління інформаційного протиборства. Організаційно-штатна структура управління повинна складатися зі трьох відділів: відділ інформаційної ізоляції району бойових дій, відділ дезінформації та контрпропаганди, відділ військово-цивільної взаємодії;

-        вдосконалити та узгодити з міжнародними стандартами чинне законодавство України щодо забезпечення інформаційної безпеки.

У сфері інтелектуальної безпеки та інтелектуальної власності – (Мінекономрозвитку, Мінінформполітики)

-      на законодавчому рівні налагодити систему захисту інтелектуальної власності, в тому числі авторських прав;

-      посилити заходи щодо боротьби з Інтернет-піратством, сформувати нову модель колективного управління та легалізації програмного забезпечення урядових організацій;

-      залучили до реформування державної системи інтелектуальної власності експертів та фахівців профільних і суміжних галузей, зокрема профільних експертів з ЄС та США, Європейську бізнес асоціацію, Американську торговельну палату, представників медіа та Інтернет-провайдерів, провідних юридичних компаній та інших експертів цієї галузі;

-      вдосконалити процеси нормативно-правового регулювання ринку інтелектуальної власності в умовах патентних війн, (особливо актуально в умовах вступу України у січні 2016 року в європейську зони вільної торгівлі);

-      реформувати неефективні державні структури – Державну службу інтелектуальної власності, Укрпатент, Інтелзахист, Українське агентство авторських та суміжних прав та інші органи із роздутими штатами працівників та функціями, що дублюються;

-      сформувати ефективну систему захисту авторських прав в Інтернеті що передбачає вирішення вагомих проблем на законодавчому рівні, які уповільнюють реформи;

-      систематично проводити потужну інформаційну політику серед громадян щодо формування правосвідомості та розуміння власної відповідальності за користування неліцензійним програмним забезпеченням, за прослуховування музики та скачування фільмів з піратських сайтів.

У науково-технологічній сфері (Кабмін, Національна академія наук України)

-    вжити державних заходів щодо зменшення відтоку наукових кадрів з України за рубіж (заходи розвитку національної науки, заохочення та стимулювання українських науковців);

-    подолати критичний рівень науково-технологічного відставання України від провідних держав світу;

-    призупинити проведення непродуманих освітніх реформ, результатом яких може стати зникнення ряду наукових шкіл, зниження якості вищої освіти, падіння рівня науково-технологічного розвитку України.

У воєнній сфері (додатково до тих, що вказані у Воєнній доктрині) :

-                     участь у формуванні системи міжнародної безпеки із підписанням всіма членами ООН зобов’язань про гарантію відмови від погроз силою та застосування військової сили будь якими державами для реалізації власних інтересів  у міжнародних відносинах;

-                     визначення нових стратегічних та оперативних напрямків оборони України відповідно до сучасних воєнно-політичних умов, передислокація ЗС України для створення на цих напрямках необхідних угруповань військ.

 Висновки

Реалізація запропонованих заходів сприятиме формуванню цілісної системи забезпечення національної безпеки, що буде здатна не лише до ефективного реагування на реальні  загрози національній безпеці, але й попереджати їх виникнення у різних сферах життєдіяльності суспільства та міжнародних відносин.

 Це важко але треба зробити, іншого шляху немає.